Онлайн-голосування за “приз глядацьких симпатій у конкурсі” Слов’янський світ очима дітей»


Друзі, пропонуємо взяти участь у відборі кращих робіт конкурсу “Слов’янський світ очима дітей”! Ми отримали понад 100 оповідань, казок, віршів і есе з 11 країн світу на 8 мовах. Поспішаємо поділитися з вами унікальною літературною мозаїкою! Письменники, перекладачі, літературознавці та інші діячі культури в журі визначать переможців, але для нас важлива і ваша думка. Тому ми створюємо окрему номінацію “Приз глядацьких симпатій” і просимо вас проголосувати за найцікавіші роботи на нашому сайті. Всього можна вибрати до трьох робіт на кожному з 8 мов, але кількість отриманого натхнення не обмежується посиланням на голосування в кінці сторінки.

Увага: на цій сторінці ви побачите тільки 5 випадково обраних текстів.
Список всіх текстів тут

Учасник №63

НЕНЬКА - УКРАЇНА

Небокраи... Немов намисто,

Напивається новими кольорами:

Червоним, срібним, золотим.

У нім - красується ошатне місто

З зеленими вогнями.

Неподалік від міста є село.

Воно ще спати не лягає.

А сонце котиться вже за зело.

Жовтий килим вкрив весняне попе,

Колосся проростає мимоволі.

У гаї соловейко щебета,

Ісвою журливу пісню

Тихо горлиця співа.

У рідному садку росте калина

Вона є символ України.

Та кров, яку пропили вояки,

Закуті в вічні ланцюги.

Сива хмаринка зупинилася на мить

На обрії нашої неньки. .

Ти бачиш, недалеко зірка мерехтить?

То полягали козаченьки,

Вони не повернулися додому,

А залишилися на полі бою

І не втікали від проблем,

А зоставапися собою.


__________________________________

Учасник №55

Петриківський розпис – гордість України!

Є така країна в світі, яка славиться своєю багатаю історією, різноманітними традиціями та ремеслами. Відома вона на весь світ своїм патріотизмом, щедрими людьми, смачною кухнею та різнобарвним одягом – вишиванками. Це країна з унікальними природними ресурсами – є гори, море, ліси та озера, родюча земля та лагідний клімат. Кажуть в легенді, що коли Бог роздавав землю народам, він віддав нашій країні – Україні – найкращу землю в світі!

Я народилася українкою, живу в Україні та пишаюсь нею. Пишаюсь і захоплююсь її традиціями та ремеслами. Вже сім років я займаюся малюванням – Петриківським розписом.

Зародився цей вид творчості в маленькому селі Петриківка в центрі України, де жили вільні козаки. Їх думки не мали негативу, в їх уяві народжувалися яскраві позитивні квіти, радісні побутові сцени з життя ставали частиною оздоблення вибілених стін хат-мазанок. Спочатку розписом прикрашали піч-годувальницю і лише пізніше розписи перейшли на папір та на домашні речі. Точна дата виникнення Петриківського розпису невідома, але приблизно вісім століть нам відоме це мистецтво. Інструмент, яким малюють Петриківський розпис, має назву “кошачка”. “Кошачка” – це саморобний пензлик з котячої шерсті. При виготовленні таких пензликів жоден котик не постраждав.

Майстри навчають різним прийомам та технікам малювання, де окрім “кошачки” використовують різні підручні засоби. Наприклад, під час малювання калини майстри вокористовують власні пальці. Калина вважається справжнью, якщо на малюнку є видбиток пальцю майстра. Фарби завжди використоиувалися натуральні пігменти: відвари трав, овочів та яєчний жовток.

Петриківський розпис визнане як нематеріальне культурне надбання ЮНЕСКО, його використовували як символ Євробачення 2017, його відроджують та розпису навчають дітей та молодь. Наприклад, я вже шість років є резидентов Фестивалю писанок, маю багато перемог та грамот за работи, де я використовую саме Петриківську розпис.

Петриківський розпис – приклад українського ремесла, яким ми пишаємося! Ми будемо передавати наше українське надбання з покоління в покоління, щоб наші нащадки знали нашу історію!

__________________________________

Учасник №53

Це лише батьки думають, що коли ввечері вони закривають двері моєї кімнати, я у своєму теплому ліжечку швидко засинаю та міцно сплю. Насправді, я повільно закриваю очі та відправляюся до Країни мрій на великому Материку Снів. А переносить туди мене мій вірний друг – чарівний двоголовий дракончик на ім"я Дракоша.

Ми дуже любимо подорожувати разом. Маршрут, як завжди, обирає дракошка. Йому це робити легко, адже кожна голова дракончика цікавиться різними темами. Перша голова знає цікаві історичні факти, друга – покаже найцікавіші мальовничі місця та цікаві пам"ятки.

- Куди ми сьогодні вирушаємо, Дракоша?, - питаю я мого вірного друга та супутника.

- Марійко, а полетіли-ка до Македонії!, - закликає Дракоша.

- Чому саме туди?, - питаю його, знаючи, що обов"язково почую цікаву та вичерпну відповідь.

- Чи знаєш ти, що, - починає розповідь перша «історична» голова і робить паузу. Я вже згоряю від нетерпіння. А вона трохи згодом продовжує:

- Македонія – батьківщина святих Кирила та Мефодія. Тих самих, що створили

старослов"янську азбуку – кирилицю, яка лежить в основі усіх слов"янських мов.

Мені здається, що такого не може бути і я перепитую:

- Невже усіх-усіх?

- Так, усіх - української, російської, білоруської, болгарської, македонської та й інших.

А 24 травня - День Кирила та Мефодія – у Македонії святкують як державне свято.

Я вражена цим фактом та довго думати про це немає часу адже під крилами Дракошки я бачу велике озеро та монастирі на його берегах.

- Це Охридьске озеро, - попереджає моє питання друга голова Дракоши, - На його дні археологи до сих пір знаходять монетки часів Олександра Македонського. За природнім походженням таких озер в світі всього три: окрім Охридського, це Байкал та Танганьїка. Вода тут настільки чиста, що навіть ловиться форель. А ця рибка живе лише в дуже чистій воді. До речі, на берегах цього озера в місті Охрид Кирило та Мефодій і працювали над кирилицею...

Я вражена та зачарована Македонією та, здається, час повертатися. Розплющую очі та не можу зрозуміти – це була справжня подорож чи цікавий сон? Як би там не було, мальовнича та стародавня Македоніє, я обов"язково повернусь до тебе!

__________________________________

Учасник №51

Казка на реальних подіях 1240 року.

"Друге життя"

Дівчинка відкрила очі. Поруч метушилася її мати, збираючи речі.

- Мамо?

- Ти прокинулась? От і добре.Не сиди, вставай та допоможи мені зібрати речі!

- Що коїться? - Дівчинка підвелася, чекаючи відповіді.

- Лесю, будь ласка, почни збирати ті кляті речи! Швидко! - Леся подивилася на мати, але нічого не сказала і почала складати одяг.

- Ми їдемо? - Донька подивилася на маму.

- Лесю, ти вже доросла дівчинка, тож помовч і будь ласка, не забудь запхнути Марусю в цей кошик - вона протягла їй великий плетений кошик.

Зітхнувши, дівчина пішла мовчки виконувати наказ матері.

Вийшовши на двір, вона почула тихенький піск.

- От ти де! - Вигукнула дівчинка, витягуючи маленьке чорне кошеня з кущів калини.

- І як ти туди заліза? - Вона подивилася на Марусю. Жалібне "няв" було їй відповіддю.

- Дурненька... - Мала посадила кошеня в кошик, після чого обмотала його мотузкою. Повернувшись, Леся поставила кошик біля двері.

- Спіймала? От і добре. - Мати зібрала майже всі речі, окрім речей доньки.

- Твій одяг я не чіпала, тож дозбирай його сама, добре? А потім підемо до церкви.

- Добре мамо. - Вона почала складати його до кошика.

Після декількох хвилин вагання дівчинка запитала:

- Мамо, чому ми збираємо речі? Ми їдемо? Якщо так, то куди? І чому? І чому я дізналася про це тільки в день від"їзду? Та чому...

- Та помовч ти вже! Ох, Лесю, і чому ти така допитлива? Добре, я все тобі розповім.- Дівчинка сіла поруч.

- Та не зараз, а коли від"їдемо від хати! - вона підвелася, чекаючи доки підведеться її донька.

- Ну, довго мені ще чекати?

- Вже іду... - вийшовши з хати, вони попрямували до церкви.

Коли вони ійшли, Леся вже не могла думати ні про що окрім того, що вони кудись їдуть. " А далеко? Надовго? Куди? І навіщо? А ми повернемося, чи їдемо назавжди?" Усе це кружляло головою дівчини, не даючі спокою.

Виринувши з думок, Леся підняла голову і побачила, що вони стоять біля церкви.

Мати подивилася на неї і ахнула:

- Ти тільки подивись на себе! Як свиня дика! Уся в пилюці! І за що мені така донька?

- Та то все Маруся, я її з куста калини діставала! - обурилася вона.

- І це все через те дурнувате кошеня? Хай там як, а до церкви ти так не підеш. Залишишся тут, ясно? - з цими словами вона зайшла до церкви.

- І що я маю робити тут стільки часу? - Леся почала наспівувати знайому мелодію, а потім заспівала:

Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?

На версі Дуная три роти ту стоять:

Перва рота — турецька,

Друга рота — татарська,

Третя рота — волоська.

В турецькій ми роті шаблями шермують,

В татарській ми роті стрілками стріляють,

В волоській ми роті Штефан воєвода.

В Штефановій роті та дівонька плаче,

Та дівонька плаче, плачучи повіда:

«Альбо мене пойми, альбо мене лиши!»

А што ми речет Штефан воєвода.

«Красна дівонице, поймил бих тебе, дівонько,

Поймил бих тебе, неровная ми ес,

Лишил бих тебе, миленька ми єс.»

Што ми рекла дівонька? «Пусти мене, Штефане,

Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий,

А хто мене доплине, того я буду.»

Ніхто не доплинул красну дівоньку,

Доплинул дівоньку Штефан воєвода,

І взял дівоньку за білую ручку:

«Дівонько, душенько, миленька ми будеш». - Дівчина так поринула у спів, що не помітила як до неї підійшла її найкраща подруга - Марина.

- Гей, Лесю, а чого це ти тут стоїш співаеш?

- Та от, мати пішла до церкви на службу, а мене тут залишила, мовляв, я як свиня дика, уся в пилюці...

- Он воно як! То давай разом співати.

- А як нас почують? Що тоді робити? На мене мати скаржитися буде...

- Та нє, не буде. Ми тихо! - і заспівали знову. Через декілька хвилин вони почули суворий голос:

- Я тут, значить, молюся, а вона співає! - На них суворо дивилася мати Лесі. Поглянувши на доньку, вона додала - А ну, швидко додому! - Дівчина зітхнула, і кинувши погляд на Марину, поспіхом пішла геть.

На порозі хати її зустрів тато.

- Тату! - Дівча підійшло ближче.

- О, моя дочка вже тут! Ну шо, як ти? Шо се робила? Допомогала матєрі по хозяйству?

- Та хіба від неї допомоги дочекаєшся? - Мати вже переступала поріг хати.

- І шо, се правда? - він опускає сердитий погляд на доньку, а вона лише дивитися на свій одяг.

- Яка в мене донька, се жах! - Говорить він та міцно її обіймає. - Речі зібрали? От добре, можна їхати.

- Тату, а куди?

- От коли поїдемо й побачиш! - Всміхнувся він до неї.Обурена, Леся зайшла до хати, як почула "няв"

- Господи, Марусю! Ти, мабуть, пити хочеш! Зараз я тобі принесу... - вскочивши, вона побігла за мискою.

- Ти диви, мається з тим кошеням як з дитиною, Їй-богу!

- От виросте і буде се дитя гарною матір"ю, от побачиш!

- Та яка з неї матір, вона навіть собі раду дати не може! - Обурюється мати, на що батько лише знизав плечима.

**************

Леся сіла у віз. На коленях стояв кошик з Марусею, а попереду сиділи батьки. Все начебто добре, але...

- Мамо, ти обіцяла розповісти мені, куди ми їдемо!

- Справді? Ох, а я вже і забула.

- То куди ми прямуємо?

- Ти що, глуха? Сказала ж

Ти що, глуха? Сказала же, що забула! - Дівчинка хотіла щось заперечити, та промовчала."Нічого вона не забула" подумала вона й витягнулась на купі речей, що то їх мати позбирала. Через декілька хвилин вона вже спить, аж чути тільки шепіт:

- Гадаєш, вона зрозуміла куди ми їдемо? - Це, однозначно, голос тата.

- Та ти що! Вона розумна, тільки коли захоче. А до цього часу вона у стані " млявої корови" - А це, судячи з інтонації, мати.

- Та тю на тебе... Що ж ти за мать така, яка дочку коровою називає?

- То це я мати погана!? Ти, лоботряс безглуздий! А ну йди сюди! - Чується "хрям" а потім "ой!".

- Жінко, та шо се ти робиш? Зараз мене без голови залишиш!

- Не бійся, вона в тебе міцна, з першого разу не відірвеш! - говорить мамо, стукаючи тапцем по долоні.

- Та годі, зараз дитину розбудиш!

- Та чого ти до неї так причепився? Спить вона, Їй-богу!

- Та добре, добре... - Він замовкає, а з ним і мати. Вони поринують у тишу, лише тихе "цок-цок" копит й чути.

- Лесю, нумо, прокидайся! - Мати дотягується і зриває з неї простидрало, яким накрила її учора вночі.

- Ще трішки, ну будь ласка... - вона висмикує його з її рук.

- Так, а ну вставай! - повністю Леся прокинулася тільки після добрячого ляпаса від мами.

- Та встаю я, встаю... - вона почала розтирати місце, куди влучила долоня матері. Сівши, вона роздивилася навколо. Усе здавалося таким знайомим! Це велике дерево, той кущ, хатинка, голос...

Голос! Леся упізнала його одразу.

- Тітка Оксана! - вискочив з воза, вона миттєво опинилася в обіймах тітки.

- Лесю, ти ба, я тебе навіть не впізнала, яка ти велика! Ну і скільки нам вже років?

- Десять! Завтра будемо святкувати одинадцять.

- Ти вже така велика! Нумо, пішли до хати. - Вона в тітки Оксани маленька й затишна. Є двір, що мало дуже сподобатися Марусі.

- Ну, як там, у Києві?

- Та як і було, нічого нового. - відповіла за дівчину мати.

- Прям нічого? А нам от, церкву нову побудували! Біля пагорба.

- А, то ми повз неї проїжджали! Гарна така.

- А чому мене не розбудили? Я теж хочу подивитися на церкву! - почала скиглити Леся.

- Ми з тобою обов"язково туди сходимо. - Промовила тітка, погладжуючи її по волоссю.

- Та ну ти що! Я її сюди привезла не щоб вона церкви роздивлялася, а щоб день народження з тобою святкувала!

- Ой, мамо! Так от чому ви мені нічого не казали? Це подарунок? Дякую, дякую тобі!

- Та помовч ти вже, а то як Біс скачеш тут. - Промовила матір, але одною рукою пригорнула дитя до себе.

- Ну шо, я тут речі сі поразкладав, йдіть розбирайте.

- Павло! Господи, цеж скільки часу пройшло?

- Оксанка! Та й справді, багато.Ну, розповідай. Як се ти тут? Обходить вас тут нечисть усіляка? - Запитав татусь а потім перехрестився та тричі сплюнув.

- Та от, бачиш, Ікона Божої Матері висить, вона мою хату від усілякої нечисті обороняє!

- Ну от і Слава Богу! Лесю, ну ж-бо, йди речі розклади, Марусю випусти.

- Добре. - Тягнучи кошик з кошеням, вона вийшла на двір.

- Ти диви, яка краса... - Огорожі в тітки Оксани не було, тож звідти були дуже добре видні пагорби з квітами, Дніпро а також невеликий ліс поруч з хатою.

" Няв"

- Господи Боже, вибачай! Увесь час про тебе забуваю - Сказала Леся, після чого посадила Марусю у високу траву.

- Диви не заблукай! - Дівчина засміялася, коли кішка вирішила спіймати метелика. Аж тут почула позаду:

- Леся, пішли, я тобі нашу церкву покажу. - Тітка Оксана сіла поруч, дивлячись на Марусю.

- А.. як же вона? - Дівчинка тицьнула на кошеня.

- А що з нею?

- Та ні, з нею все добре, але якщо вона кудись збіжить?

- Я їй поставила там тацю з молоком, яка нормальна кішка піде від неї? Тим більш, твої батьки будуть за нею слідкувати.

- Ну тоді добре. - Забігши до хати, Леся скрикнула:

- Мамо, тату! Ми з тіткою Оксаною ідемо до церкви!

- Тьфу ти, дивна дитина! - Каже мама - Щоб швидко повернулися!

- Не переймайся, ми повернемося к обіду. - Всміхається Оксана.

- Тоді можете йти, але дивится мені! - Вийшовши з хати, дівчинка попрямувала за тіткою, яка почала розповідати про їхню церкву.

- Побудували її зовсім не давно - у тисяча двісті тридцять восьмому році.

Присвячена вона Божої Матері.

- А звідки ти все це знаєш? - Поцікавилася мала.

- Звідки? Ну, кожного ранку я на протязі двох років ходжу до неї.

- А мене мати вчора до церкви не пустила. - Зітхнула Леся.

- Чому? - На обличчі Оксани був чітко визначен подив.

- Учора Марусю шукала, от і забруднила одяг. А вона на це: "як свиня дика" і залишила мене стояти.

- Тобі потрібно було перевдягтися. Ти ж знаєш, як твоя мама не любить брудний одяг! Тому і не займається скотарством - сама буде як свиня. Тільки домашня! - Вони обидві засміялися.

- А от і церква! - Дівча зітхнуло:

- Вона така... Велика!

- Так, дуже велика. Пішли?

- А можна спочатку її роздивитися?

- Так, звісно. - Церква мала великий купол з золотим шпилем зверху. Сама вона була білою, аж очі різала.

Постоявши ще хвилин двадцять, Оксана почала їти до хати.

- Почекайте. Можна зайти до неї?

- Твоя мати буде сваритися, як що ти спізнишся на обід. Ти ж цього не хочеш?

- Не хочу. Але мені потрібно зробити дещо важливе.

- Так? І що ж це таке важливе, щоб примушувати твою мати так довго чекати на нас?

- Я маю прочитати молитву. - Дівчинка подивилася в очі тітки.

- Господи Боже, і справді, що ти за дитина така? Добре, але в нас обмаль часу.

- Я швидко! - Запевнила її Леся. - Забігши до церкви вона ахнула: з середини вона здавалася більшою, ніж зовні. На іконах були зображені Бог, Божа Матір, ангели і святі, імен яких дівчина не знала.

" Швидше, не то мати буде сваритися". Прочитавши молитву, дівчинка поспіхом вибігла з церкви. Тітка Оксана нервово стукала ногою.

- От ти де! Зробила все що хотіла? - Мала ствердно кивнула головою.

- От і добре, тепер швиденько до хати!

- І де це ви так довго були? Оксана, я ж тобі казала, щоб до обіду повернулися!

- Та то не вона винна, мамо. Це я молитву захотіла прочитати...

- Молитву? - Мати здивовано глянула на доньку. - Ну то благе діло, нічого страшного. А тепер швидко до столу!

Після обіду Леся пішла шукати Марусю.

- Кіс-кіс! Киця, ти де? - Дівчинка почала хвилюватися - Маруся? Йди до мене! Ну ж-бо, де ти? - Кошеня ніде не було видно. - Мамо, тато, я не можу знайти Марусю! - Заридала вона, забігши до хати.

- Не можеш? Та ну заспокойся. Знайдемо ми твою кішку! - Тато похлопав дівчину по плечу.

Леся сіла на підлогу та заридала, поки мама з татом шукали Марусю.

Хвилин через десять мама підійшла до доньки та сказала:

- Слухай, вона напевно пішла прогулятися. Знайшла привід плакати! Ну, вставай. От так, хороша дівчинка. Пішли, дам тобі чогось смачного. - Вона повела її на кухню. Через декілька хвилин, Леся тільки шмигала носом і доїдала скибку хліба з медом.

- Дякую мамо, дуже смачно.

- От і добре. А тепер їди і по спи трохи.

Лягаючи на койку, дівчинка молилася щоб з Марусею нічого не сталося. " Дурне кошеня. Яка нормальна кішка піде з хати, де є молоко? Хоч би з тобою все було добре..."". Вночі вона постійно крутилася, не в змозі заснути. Але десь біля світанку Леся поринула в чорну пустоту.

- Лесю, прокидайся! З днем народження тебе! - Оксана сіла поруч.

- Гм? - Дівчина відкрила одне око.

- Вставай вставай, на тебе вже всі чекають!

Солодко потягнувшись, вона встала та замерла на місці. Перед нею була найгарніша вишиванка, яку вона бачила. Сині, червоні, жовті та зелені везрунки переплелися в гарні квіти.

- Ой, яка краса! Це мені від вас?

- Це тобі від усіх нас. Перевдягайся та йди до столу! - Вона вийшла з кімнати. Вишиванка сіла як влита - так гарно виглядала. Вийшовши, дівчинка почула:

- Де ж ви її знайшли? Дякую вам, гарного дня! - Її тато зайшов до хати, тримаючи руки за спиною,запитав:

- Вгадай, шо се у ме... - аж тут голосне "няв" прервало його.

- Тю ти, весь сюрприз зіпсувала! Тримай, її знайшли учора. Майже якась собака не загризла! - Пригнувши просто до тата, Леся вихватила Марусю з його рук.

- Де ти була, моя хороша? Як добре що ти знайшлася...

- Що, Марусю знайшли? - Запитала мама.

- Так! - Мала запригала по кімнаті з кошеням на руках.

День майже не відрізнявся від інших, тільки мама приготувала смачну страву до обіду. Ввечері, попрощавшись з тіткою Оксаною, вони поїхали до дому.

- Мамо, тато, дякую вам! Це був найкращий день народження в моєму житті! - На той час Леся не знала, що говорить чисту правду.

- Хе, ми се такі раді, що тобі сподобався наш подарунок - Підморгнув тато.

- Так, згодна з татом. А тепер лягай поспи - приїдемо рано вранці.

- Добре мамо. - Вона позіхнула та лягла як можна зручніше. Через деякий час Леся вже спала.

- Господи Боже... - Мама перехрестилася.- Що тут сталося? Як добре що ми поїхали до Оксани! Бо як би ні... Гей, ти чого замовкнув? - Тато не відповів. Можливо, його приголомшило саме видовище: усюди уламки, а ті що вижили збирали тіла померлих людей. Всюди кров - видовище не з приємних.

- Господи, це яка ж я розумна! От, радій що дванадцять років тому мене вибрав, а не Любу! А то лежав би десь посеред цієї купи...

- Та помовч ти, дитину розбудиш. Не можна щоб вона все це побачила.

- Чому? - Пролунав голосок Лесі. - Що я не маю побачи... - Вона визирнула з-за татового плеча і побачила весь цей жах. - М...мамо... Що тут сталося?

- Як що!? Татари набігли! - Заволала якась бабця, намагаючись схопити Лесю за ногу.

- А ну пішла! - Гаркнула мама, підтягуючи доньку до себе.

- Всі загинули... - Завила вона та впала. Дівчина почала труситися. Поки вона раділа, людей, прямо тут - вбивали.

" А як же Марина!? " - Подумала вона.

- Мамо, на треба до Марини!

- Навіщо? Поїхали скоріше додому!

- Ні, ми маємо упевнитися що вона жива!

- Не кричи! Тупе дівчисько! А як хто з монголів залишився, га!? - Почала кричати мама.

- Не кричи на неї! Ти ж бачиш, вона за подругу хвилюється! Ну шо, поїхали до неї. Але спочатку... - Він зліз з віза та підійшов до трупа монгола. Узявши шаблю він повернувся. Жінка округлила очі.

- Це тобі навіщо?

- А се правда, не голими ж руками від монгола відбиватися буду! От, буду цим вас захищати! - Він посміхнувся. В хату Марини вони пішли всі. Було тихо, дуже

тихо. Аж тут на Лесю кинулась постать - та принялась душити її.

- Ти! Чому ти жива, твої батьки?! Чому твої, не мої?! Це ти винна! Я тебе вб"ю, чуєш!? Вб"ю... - Це була Марина. Сповзши на підлогу вона почала битися в істериці.

- Все, побачила? Тепер виходь!

- Але татку...

- Твій тато правий, Лесю. - Позаду них стояла бабуся Марини. Вона завжди добре ставилася до Лесі, тож не гнівалася на неї.

- Я буду з нею, а ви йдіть. - Вона підійшла до онуки і почала колисати її.

Дівчина швидко вийшла з хати. Коли виходили її батьки, вона побачила що мама плаче.

- Бідолашна дитина... - Тато обняв її а потім позвав доньку. Так вони і стояли, як тато вигукнув:

- Ми їдемо. Цього разу на завжди. - Мати подивилася на нього.

- Не дивись на мене так, Олена! Ми не будемо жити тут. А якщо вони повернуться? Шо тоді? - Він суворо поглянув на доньку з дружиною.

- Татку, але куди ми поїдемо?

- Як куди? Будемо жити з тіткою Оксаною. Ти ж не проти?

- Ні! - Посміхнулася мала, а мати трішки усміхнулася.

Наступного ранку Леся вже стояла на порозі хати і всміхалася до тітки.

Кожного вечора Леся молилася Богу, щоб з її домівкою нічого не сталося. А кожного ранку прокидаючись, вона раділа що відкрила очі та дякувала батькам і Богу за друге життя.

Пам"ятки: 1240-1241 рік - набіг монголо-татаров на Русь. Київ був одним з найбільш постраждалих міст.

__________________________________

Учасник №63

НЕНЬКА - УКРАЇНА

Небокраи... Немов намисто,

Напивається новими кольорами:

Червоним, срібним, золотим.

У нім - красується ошатне місто

З зеленими вогнями.

Неподалік від міста є село.

Воно ще спати не лягає.

А сонце котиться вже за зело.

Жовтий килим вкрив весняне попе,

Колосся проростає мимоволі.

У гаї соловейко щебета,

Ісвою журливу пісню

Тихо горлиця співа.

У рідному садку росте калина

Вона є символ України.

Та кров, яку пропили вояки,

Закуті в вічні ланцюги.

Сива хмаринка зупинилася на мить

На обрії нашої неньки. .

Ти бачиш, недалеко зірка мерехтить?

То полягали козаченьки,

Вони не повернулися додому,

А залишилися на полі бою

І не втікали від проблем,

А зоставапися собою.

__________________________________

Голосування