Учасник №65

Українська мова – у душах народу

Казка

Це було давно. Одного разу, коли на планеті стало дуже-дуже багато людей, Бог вирішив поділити їх на народи і кожному дати мову. Для цього він покликав до себе найстаріших і наймудріших чоловіків, аби ті отримали Мову і навчили говорити свій народ. І наказав Господь любити і берегти кожному рідну Святиню.

Отримали Мову і мудреці з України. Їм дісталася найкраща, неповторна, мелодійна… Вона була така ніжна, як краплинка роси; така мила, як пелюсточка троянди; така квітуча, як кущ калиновий; така глибока, як бездонне блакитне небо; така співуча, як пісня солов"я; така красива, як зоря світанкова.

Довго думали мудреці: «Де ж нам заховати Мову, допоки навчимо свій народ говорити, аби ніхто її не зганьбив, не спотворив, не завдав їй болю і шкоди?». І вирішили вони відправити Мову високо в небо. Але там її почали розкльовувати птахи, а коли вона підіймалась ще вище – її обпікало палаюче сонце і Святині було дуже боляче.

Тоді мудреці вирішили заховати її глибоко в морі. Але там її почали хапати риби і вона стала захлинатися.

Спало їм на думку відвести Мову до темного лісу, щоб сховати в дрімучому царстві. Але на Святиню накинулись хижі звірі, і вона стала тремтіти від стаху.

Не здаються мудреці. Вирішили вони сховати Мову глибоко під землею. Але знову біда… Коли почали закопувати, вона стала задихатися.

Розгубилися мудреці. Що ж робити? Як зберегти мову? Як донести до народу? Як навчити говорити нею всі покоління?

Ідуть вони битим шляхом, коли назустріч їм іде старий, сивий, із розумними очима, Кобзар. І попросили його мудреці, аби той допоміг заховати Мову українську.

Лагідна посмішка засяяла на обличчі Кобзаря. Пригорнув він Святиню до свого серця, засвітилися його очі бездонні любов"ю. І заграв, і заспівав він пісень народних. І полинула Мова до людей, щоб подарувати радість спілкування. Вдихнули ті аромат чарівних квітів… і заговорили, заспівали від щастя. І почали складати вірші, думи, пісні про рідний край, про любов і страждання, дівочу красу, парубоцьку відвагу, про козака, який ішов на війну боронити свою землю, безмежні поля, степи і луки, про ліси і діброви, спів солов"я і кущ калини, про верби, що схилилися над ставом.

Задоволені і щасливі мудреці повернулися до Бога, щоб похвалитися, що Українську Мову вони заховали у кожного глибоко в душі.

Відтоді справжні українці свято бережуть у своєму серці рідну Мову, пишаються нею, шанують, як найбільший, найкоштовніший скарб, навчають прийдешні покоління говорити красиво, вільно й щиро.

Такою Українська Мова була, є і буде вічно – мелодійною і невмирущою!

Учасник №60

Пісня ночі.

Ніч свої ошатні крила

Над селищем слов"ян розкрила.

Чи то схотіла відпочити,

Чи від ясного сонця скрити

Маленька селище ] трави,

І квіти, й річку, і струмок.

Багато маю я думок.

Можпиво й справді захищала

Від сонця променів яскравих,

Що захотіли ще разок

Луги, і трави, і бузок

Хоча б побачити. Почути,

Які в слов"янів ходять чутки.

Можливо! ніч просто втомилась

Кружляти в небі й опустилась

На землю, трохи відпочити.

Можливо, просто їй набрИДло,

Дивитись з неба остогидпо,

Той фільм, що всі зовуть життям.

Немов допитливе дитя,

Схотіла вона подивитись

Що там і як. А що робити,

Коли із неба все не видно?

Тому опустилась вона швидко

У селище те невелике.

Навколо солом"яні стріхи,

Паркани із гілок вербових,

У стайнях коні й корови.

Але на вулицях - нікого.

Куди усі зникають? Знову...

Ніхто не бігає, не робить,

Ніхто в ліс по гриби не ходить,

Ніхто-ніхто не риболовить

І пяльки-мотанки не робить.

Ніхто пісень вже не співає

І з друзями не розмовляє.

Вже пастухи вернули стадо.

Закінчились усі розваги.

Нема веселощів і шуму.

Ніхто вже із ведмедя шкури

На зиму не майструє шуби.

Не чути брязкання з ковапьні,

А вітер щепками в майстерні

Втомивоя бавитись й затих.

Не чутно хижаків лісних,

Що загарчять, як тільки-тіпьки

Мисливців з засідки помітять.

Ніхто вже не готує їсти.

Ніхто не планува від"їзди.

Ніхто не лагодить взуття.

Хіба оце і є життя?

Ні. Однозначно ні. Ніч знала

Яким життя удень бувало.

Цікаве, дивне, неповторне,

Активне, жваве, кольорове!

А у ночі усі лиш сплять..

Де справедливість Відшукать?

Не чула ніч, як цвіркуни

Свою мелодію вели.

Не бачила, як зірочки

На небі ясно мерехтіли,

Як трави з вітром танцювали,

Як мама доньку нописапа

Й ледь чутно пісеньку співала.

І пісня таломапу-малу

У серце ночі проникала.

І на душі так легко стало,

А на устах усмішка грала.

Все, що до цього думку мало

Новими барвами заграпо.

І зачароване ніч встапа,

Щоб до віконця підійти

Де мати доньку колисапа.

А жінка у білій сорочці

Волосся темне підв"язапа,

Аби воно не заважало.

І лиш вуста її казали,

Немов закляття, ті слова:

"- Спи янголятко, спи маля,

А завтра день новий прийде,

Нові завдання принесе.

І зробиш ти всеі що захочеш,

А зараз віддамося ночі.."

Учасник №45

Як українські хлопці у Хорватії подорожували

Жили-були два друга Тимко та Сашко. Веселі українські хлопці, які не любили

без діла сидіти, та співали красиво. Тільки Тимко умів літати, а Сашко міг дружити навіть із дідьком лисим, як би той перерви у своїх капостях робив.

Зачули наші хлопці про фестиваль крутий у Хорватії. І вирішили, як кажуть у

нас, "і інших подивитися і себе показати". Взяли з собою лише бандуру, без якої Тимко і кроку не міг ступити, і чарівні санчата, що усіх охочих умістити і покатати могли. А був у Тимка сусід Діма. Про таких у нас кажуть: "він дуже розумний, решетом у воді зірки ловить". Почув Діма, що хлопці у цікаву подорож рушають, і теж схотів. Та хлопці відмовили йому. Але Діма тихенько вліз у куток чарівних санчат, заховався там.

Не уміли санчата говорити, усіх до себе приймали, тож і не дізналися друзі про

підступ Дмитра, сіли у санчата, та й полетіли до Хорватії.

Довго вони летіли чи ні, аж побачили перед собою красу неймовірну. Озера,

з"єднані між собою водоспадами дивними. У бризках найвищого водоспаду навіть веселка "заплуталася". Замилувалися друзі красою такою, коли помітили, як із санчат зі скаженим криком вистрибнув голий Діма прямісінько у озеро. Видно, не прості озера були, чарівні, бо не встиг Дмитро у воду умочитися, як на камінь перетворився.

Розсердився Тимко на сусіда свого нерозумного, хотів без нього рушати далі.

Та Сашко умовив друга лишитися, визволити Діму з біди.

Витягли вони з води хлопця-каміння, сіли та й думають, що далі робити. Дістав

Тимко бандуру та й грати почав, щоб думалося краще. Аж чи то від звуків мелодії, чи просто обсохло каміння, як Діма на хлопчика назад перетворився. Не довго думаючи, Тимко повернув санчата назад додому, хай батьки Діми самі йому раду дають. А із Сашком вони іншим разом полетять у казково красиву країну Хорватію.

Учасник №45

Як українські хлопці у Хорватії подорожували

Жили-були два друга Тимко та Сашко. Веселі українські хлопці, які не любили

без діла сидіти, та співали красиво. Тільки Тимко умів літати, а Сашко міг дружити навіть із дідьком лисим, як би той перерви у своїх капостях робив.

Зачули наші хлопці про фестиваль крутий у Хорватії. І вирішили, як кажуть у

нас, "і інших подивитися і себе показати". Взяли з собою лише бандуру, без якої Тимко і кроку не міг ступити, і чарівні санчата, що усіх охочих умістити і покатати могли. А був у Тимка сусід Діма. Про таких у нас кажуть: "він дуже розумний, решетом у воді зірки ловить". Почув Діма, що хлопці у цікаву подорож рушають, і теж схотів. Та хлопці відмовили йому. Але Діма тихенько вліз у куток чарівних санчат, заховався там.

Не уміли санчата говорити, усіх до себе приймали, тож і не дізналися друзі про

підступ Дмитра, сіли у санчата, та й полетіли до Хорватії.

Довго вони летіли чи ні, аж побачили перед собою красу неймовірну. Озера,

з"єднані між собою водоспадами дивними. У бризках найвищого водоспаду навіть веселка "заплуталася". Замилувалися друзі красою такою, коли помітили, як із санчат зі скаженим криком вистрибнув голий Діма прямісінько у озеро. Видно, не прості озера були, чарівні, бо не встиг Дмитро у воду умочитися, як на камінь перетворився.

Розсердився Тимко на сусіда свого нерозумного, хотів без нього рушати далі.

Та Сашко умовив друга лишитися, визволити Діму з біди.

Витягли вони з води хлопця-каміння, сіли та й думають, що далі робити. Дістав

Тимко бандуру та й грати почав, щоб думалося краще. Аж чи то від звуків мелодії, чи просто обсохло каміння, як Діма на хлопчика назад перетворився. Не довго думаючи, Тимко повернув санчата назад додому, хай батьки Діми самі йому раду дають. А із Сашком вони іншим разом полетять у казково красиву країну Хорватію.

Учасник №60

Пісня ночі.

Ніч свої ошатні крила

Над селищем слов"ян розкрила.

Чи то схотіла відпочити,

Чи від ясного сонця скрити

Маленька селище ] трави,

І квіти, й річку, і струмок.

Багато маю я думок.

Можпиво й справді захищала

Від сонця променів яскравих,

Що захотіли ще разок

Луги, і трави, і бузок

Хоча б побачити. Почути,

Які в слов"янів ходять чутки.

Можливо! ніч просто втомилась

Кружляти в небі й опустилась

На землю, трохи відпочити.

Можливо, просто їй набрИДло,

Дивитись з неба остогидпо,

Той фільм, що всі зовуть життям.

Немов допитливе дитя,

Схотіла вона подивитись

Що там і як. А що робити,

Коли із неба все не видно?

Тому опустилась вона швидко

У селище те невелике.

Навколо солом"яні стріхи,

Паркани із гілок вербових,

У стайнях коні й корови.

Але на вулицях - нікого.

Куди усі зникають? Знову...

Ніхто не бігає, не робить,

Ніхто в ліс по гриби не ходить,

Ніхто-ніхто не риболовить

І пяльки-мотанки не робить.

Ніхто пісень вже не співає

І з друзями не розмовляє.

Вже пастухи вернули стадо.

Закінчились усі розваги.

Нема веселощів і шуму.

Ніхто вже із ведмедя шкури

На зиму не майструє шуби.

Не чути брязкання з ковапьні,

А вітер щепками в майстерні

Втомивоя бавитись й затих.

Не чутно хижаків лісних,

Що загарчять, як тільки-тіпьки

Мисливців з засідки помітять.

Ніхто вже не готує їсти.

Ніхто не планува від"їзди.

Ніхто не лагодить взуття.

Хіба оце і є життя?

Ні. Однозначно ні. Ніч знала

Яким життя удень бувало.

Цікаве, дивне, неповторне,

Активне, жваве, кольорове!

А у ночі усі лиш сплять..

Де справедливість Відшукать?

Не чула ніч, як цвіркуни

Свою мелодію вели.

Не бачила, як зірочки

На небі ясно мерехтіли,

Як трави з вітром танцювали,

Як мама доньку нописапа

Й ледь чутно пісеньку співала.

І пісня таломапу-малу

У серце ночі проникала.

І на душі так легко стало,

А на устах усмішка грала.

Все, що до цього думку мало

Новими барвами заграпо.

І зачароване ніч встапа,

Щоб до віконця підійти

Де мати доньку колисапа.

А жінка у білій сорочці

Волосся темне підв"язапа,

Аби воно не заважало.

І лиш вуста її казали,

Немов закляття, ті слова:

"- Спи янголятко, спи маля,

А завтра день новий прийде,

Нові завдання принесе.

І зробиш ти всеі що захочеш,

А зараз віддамося ночі.."