Учасник №64

Нарис

Так або ні...

Я знову прокинувся у своєму великому будинку, красивому котеджі, проте

самотній. На другому десятку дуже дивно дивитися в минуле. Стільки прожитих років,

стільки емоцій та пригод. Але де воно зараз? Мабуть, я застряг у вчорашньому дні. Хоч і

звучить дивно, і прийняти складно, але з роками розумієш, як це можливо. Я обережно

ступаю вперед, хоча насправді намагаюся знайти ліки від того жаху, що приносить

доросле житгя, і хочеться повернутися назад, у дитинство. Обростаю комплексами,

принципами, традиціями, хоча в дитинстві просто любив спостерігати за птахами,

мурахами. Таких, хто пам"ятає ці моменти залишилося небагато, а життя продовжує

ставити над нами експерименти. із кожним новим роком ми маскуємо все краще наші

дитячи страхи, боремося з перешкодами, додаємо найвищі вершини, живемо на

максимальній швидкості, хоча, як і раніше, боїмося темноти. А як хочеться перед сном

зробити ковток гарячого молока і щоб не вимикали світло, і щоб проспати урок та

подарувати свій перший незграбний віршик в пожмаканій записці дівчинці за сусідньою

партою до Восьмого березня.

Коли я вийшов із будинку, попрямував до поштової скриньки. Уже за звичкою

зазирнув до неї - і був здивований. Серед набридливих квитанцій та рекламних буклетів

лежав дивний лист, повністю білий, без марки та адреси. Я з цікавістю його розгорнув. Там

було лише три слова: "Наше місце. Андрій“. Моєму здивуванню не було меж. Невже це

той самий Андрій, з яким ми товаришували все дитинство?! Я “загубив“ його відразу після

того, як вступив до університету в іншій країні, а як повернувся, то втратив надію його

знайти. Серце вистрибувало з грудей. "Наше місце” - я знаю, де це. Прийшов додому,

швидко одягнувся і, не гаючи ані секунди, попрямував на зустріч.

Уже за годину я був там, де треба. Невеличкий пагорб поряд зі старою школою. У

центрі стояв дуб, а поряд - старенька лавка. Скільки себе пам"ятаю, стільки часу ми

проводили на цьому пагорбі. Виконували домашнє завдання, гралися, розмовляли...

Проте зараз лавка ще більше облізла, а дуб, схоже, вмер. Я присів на дошки, подивився

навкруги і згадав, за що ми полюбили це місце. Переді мною відкривався чудовий

краєвид: школа, парк, старий Дніпро. А тихо було, ніби в раю. Між дошками лавки я

знайшов ще один лист, цього разу він був довшим. Не сумніваючись, що він адресований

саме мені, я почав читати:

"Любий друже!

Бибач мені за те, що потурбував тебе і змусив прийти на наш пагорб, проте це важливо,і

зараз я хочу спитати: "Чи пам"ятаєш ти смак першого осіннього туману? Чи дивився на

небо так, щоб хотілося полетіти? Чи знайшов ти стільки сил, щоб потім було легко? Чи

залишив ти в житті своїм чіткий слід... Або ні?

Я знаю, про що ти мовчиш, коли заплющуєш очі. і думки чую твоі", яких не озвучив.

Знаю, друже мій, ти вибачиш мені за те, що я не поряд. Колись ми дорогу ділили одну,

вину ділили на двох. Пам"ятаєш, як ми разом виплутувалися з проблем... Або ні?

Чи залишилось у душі те, що сакральне було для нас? Горить у серці вогонь чи давно згас?

Живеш ти одним днем або думаєш про майбутнє? Чи пам"ятаєш ти про те, що я просив

тебе залишитися таким, як е, коли життя розведе нас по різні боки, і дружбу в серці

зберегти? Про все пам"ятаєш чи ні? Може, для тебе усе це безглузда маячня? Або ні?

Єгоре, якщо ти читаєш це, то знай, що я вже, мабуть, помер від раку легенів. Проте моє

останнє прохання буде просте: не повторюй наших помилок, думай про майбутнє, цінуй

кожну хвилину, бо часу обмаль.

Твій вірний Андрійко".

Декілька сліз покотилося по моєму обличчю. Я знову подивився навкруги:

засніжений парк, красиве небо й безмежний холоду душі...

Учасник №60

Пісня ночі.

Ніч свої ошатні крила

Над селищем слов"ян розкрила.

Чи то схотіла відпочити,

Чи від ясного сонця скрити

Маленька селище ] трави,

І квіти, й річку, і струмок.

Багато маю я думок.

Можпиво й справді захищала

Від сонця променів яскравих,

Що захотіли ще разок

Луги, і трави, і бузок

Хоча б побачити. Почути,

Які в слов"янів ходять чутки.

Можливо! ніч просто втомилась

Кружляти в небі й опустилась

На землю, трохи відпочити.

Можливо, просто їй набрИДло,

Дивитись з неба остогидпо,

Той фільм, що всі зовуть життям.

Немов допитливе дитя,

Схотіла вона подивитись

Що там і як. А що робити,

Коли із неба все не видно?

Тому опустилась вона швидко

У селище те невелике.

Навколо солом"яні стріхи,

Паркани із гілок вербових,

У стайнях коні й корови.

Але на вулицях - нікого.

Куди усі зникають? Знову...

Ніхто не бігає, не робить,

Ніхто в ліс по гриби не ходить,

Ніхто-ніхто не риболовить

І пяльки-мотанки не робить.

Ніхто пісень вже не співає

І з друзями не розмовляє.

Вже пастухи вернули стадо.

Закінчились усі розваги.

Нема веселощів і шуму.

Ніхто вже із ведмедя шкури

На зиму не майструє шуби.

Не чути брязкання з ковапьні,

А вітер щепками в майстерні

Втомивоя бавитись й затих.

Не чутно хижаків лісних,

Що загарчять, як тільки-тіпьки

Мисливців з засідки помітять.

Ніхто вже не готує їсти.

Ніхто не планува від"їзди.

Ніхто не лагодить взуття.

Хіба оце і є життя?

Ні. Однозначно ні. Ніч знала

Яким життя удень бувало.

Цікаве, дивне, неповторне,

Активне, жваве, кольорове!

А у ночі усі лиш сплять..

Де справедливість Відшукать?

Не чула ніч, як цвіркуни

Свою мелодію вели.

Не бачила, як зірочки

На небі ясно мерехтіли,

Як трави з вітром танцювали,

Як мама доньку нописапа

Й ледь чутно пісеньку співала.

І пісня таломапу-малу

У серце ночі проникала.

І на душі так легко стало,

А на устах усмішка грала.

Все, що до цього думку мало

Новими барвами заграпо.

І зачароване ніч встапа,

Щоб до віконця підійти

Де мати доньку колисапа.

А жінка у білій сорочці

Волосся темне підв"язапа,

Аби воно не заважало.

І лиш вуста її казали,

Немов закляття, ті слова:

"- Спи янголятко, спи маля,

А завтра день новий прийде,

Нові завдання принесе.

І зробиш ти всеі що захочеш,

А зараз віддамося ночі.."

Учасник №58

НАКАЗ СТАРІЙШІН

Нема на світі більшого Добра ,

Ніж та земля, що матірїо нам стала,

Подарувала нам своє життя,

Хоч і сама у війнах потерпала.

Але ж не бійся, мати рідна,

МИ знов піднімемось З колін!

Бо ти для нас всіх необхідна !

За це тобі низький уклін

Я українка - горда цим з дитинства,

І кожен раз,як чую співи сопов"я,

Пригадую твої Міста й таїнства.

Про НИХ із гордістю розкажу я:

Столиця нашої країни -

Найкраще місто на землі

Щодня тут зупиняються Машини,

Пливуть по річці кораблі. ..

Мости, ЩО береги з“єднали,

[хвилі покотив Дніпро. "

Старійшини давно так наказали:

«Нехай в гармонії з людьми живе добро!»

Цвітуть у нас каштани запашні

І квітів розмаїття... Тут казково!

Тут ще у Київській Русі

Просипи люди тихо в Бога:

« Нехай, колись умілі руки Тут створять кращеє життя!»

Нехай цвіте країна наша!

Бо маємо ми шанс, щоб в нас змінилось майбуття!

Учасник №55

Петриківський розпис – гордість України!

Є така країна в світі, яка славиться своєю багатаю історією, різноманітними традиціями та ремеслами. Відома вона на весь світ своїм патріотизмом, щедрими людьми, смачною кухнею та різнобарвним одягом – вишиванками. Це країна з унікальними природними ресурсами – є гори, море, ліси та озера, родюча земля та лагідний клімат. Кажуть в легенді, що коли Бог роздавав землю народам, він віддав нашій країні – Україні – найкращу землю в світі!

Я народилася українкою, живу в Україні та пишаюсь нею. Пишаюсь і захоплююсь її традиціями та ремеслами. Вже сім років я займаюся малюванням – Петриківським розписом.

Зародився цей вид творчості в маленькому селі Петриківка в центрі України, де жили вільні козаки. Їх думки не мали негативу, в їх уяві народжувалися яскраві позитивні квіти, радісні побутові сцени з життя ставали частиною оздоблення вибілених стін хат-мазанок. Спочатку розписом прикрашали піч-годувальницю і лише пізніше розписи перейшли на папір та на домашні речі. Точна дата виникнення Петриківського розпису невідома, але приблизно вісім століть нам відоме це мистецтво. Інструмент, яким малюють Петриківський розпис, має назву “кошачка”. “Кошачка” – це саморобний пензлик з котячої шерсті. При виготовленні таких пензликів жоден котик не постраждав.

Майстри навчають різним прийомам та технікам малювання, де окрім “кошачки” використовують різні підручні засоби. Наприклад, під час малювання калини майстри вокористовують власні пальці. Калина вважається справжнью, якщо на малюнку є видбиток пальцю майстра. Фарби завжди використоиувалися натуральні пігменти: відвари трав, овочів та яєчний жовток.

Петриківський розпис визнане як нематеріальне культурне надбання ЮНЕСКО, його використовували як символ Євробачення 2017, його відроджують та розпису навчають дітей та молодь. Наприклад, я вже шість років є резидентов Фестивалю писанок, маю багато перемог та грамот за работи, де я використовую саме Петриківську розпис.

Петриківський розпис – приклад українського ремесла, яким ми пишаємося! Ми будемо передавати наше українське надбання з покоління в покоління, щоб наші нащадки знали нашу історію!

Учасник №53

Це лише батьки думають, що коли ввечері вони закривають двері моєї кімнати, я у своєму теплому ліжечку швидко засинаю та міцно сплю. Насправді, я повільно закриваю очі та відправляюся до Країни мрій на великому Материку Снів. А переносить туди мене мій вірний друг – чарівний двоголовий дракончик на ім"я Дракоша.

Ми дуже любимо подорожувати разом. Маршрут, як завжди, обирає дракошка. Йому це робити легко, адже кожна голова дракончика цікавиться різними темами. Перша голова знає цікаві історичні факти, друга – покаже найцікавіші мальовничі місця та цікаві пам"ятки.

- Куди ми сьогодні вирушаємо, Дракоша?, - питаю я мого вірного друга та супутника.

- Марійко, а полетіли-ка до Македонії!, - закликає Дракоша.

- Чому саме туди?, - питаю його, знаючи, що обов"язково почую цікаву та вичерпну відповідь.

- Чи знаєш ти, що, - починає розповідь перша «історична» голова і робить паузу. Я вже згоряю від нетерпіння. А вона трохи згодом продовжує:

- Македонія – батьківщина святих Кирила та Мефодія. Тих самих, що створили

старослов"янську азбуку – кирилицю, яка лежить в основі усіх слов"янських мов.

Мені здається, що такого не може бути і я перепитую:

- Невже усіх-усіх?

- Так, усіх - української, російської, білоруської, болгарської, македонської та й інших.

А 24 травня - День Кирила та Мефодія – у Македонії святкують як державне свято.

Я вражена цим фактом та довго думати про це немає часу адже під крилами Дракошки я бачу велике озеро та монастирі на його берегах.

- Це Охридьске озеро, - попереджає моє питання друга голова Дракоши, - На його дні археологи до сих пір знаходять монетки часів Олександра Македонського. За природнім походженням таких озер в світі всього три: окрім Охридського, це Байкал та Танганьїка. Вода тут настільки чиста, що навіть ловиться форель. А ця рибка живе лише в дуже чистій воді. До речі, на берегах цього озера в місті Охрид Кирило та Мефодій і працювали над кирилицею...

Я вражена та зачарована Македонією та, здається, час повертатися. Розплющую очі та не можу зрозуміти – це була справжня подорож чи цікавий сон? Як би там не було, мальовнича та стародавня Македоніє, я обов"язково повернусь до тебе!