Всі роботи конкурсу українською мовою

Учасник №45

ЯК УКРАЇНСЬКІ ХЛОПЦІ У ХОРВАТІЇ ПОДОРОЖУВАЛИ

Жили-були два друга Тимко та Сашко. Веселі українські хлопці, які не любили

без діла сидіти, та співали красиво. Тільки Тимко умів літати, а Сашко міг дружити навіть із дідьком лисим, як би той перерви у своїх капостях робив.

Зачули наші хлопці про фестиваль крутий у Хорватії. І вирішили, як кажуть у

нас, “і інших подивитися і себе показати”. Взяли з собою лише бандуру, без якої Тимко і кроку не міг ступити, і чарівні санчата, що усіх охочих умістити і покатати могли. А був у Тимка сусід Діма. Про таких у нас кажуть: “він дуже розумний,  решетом у воді зірки ловить”. Почув Діма, що хлопці у цікаву подорож рушають, і теж схотів. Та хлопці відмовили йому. Але Діма тихенько вліз у куток чарівних санчат, заховався там.

Не уміли санчата говорити, усіх до себе приймали, тож і не дізналися друзі про

підступ Дмитра, сіли у санчата, та й полетіли до Хорватії.

Довго вони летіли чи ні, аж побачили перед собою красу неймовірну. Озера,

з’єднані між собою водоспадами дивними. У бризках найвищого водоспаду навіть веселка “заплуталася”. Замилувалися друзі красою такою, коли помітили, як із санчат зі скаженим криком вистрибнув голий Діма прямісінько у озеро. Видно, не прості озера були, чарівні, бо не встиг Дмитро у воду умочитися, як на камінь перетворився.

Розсердився Тимко на сусіда свого нерозумного, хотів без нього рушати далі.

Та Сашко умовив друга лишитися, визволити Діму з біди.

Витягли вони з води хлопця-каміння, сіли та й думають, що далі робити. Дістав

Тимко бандуру та й грати почав, щоб думалося краще. Аж чи то від звуків мелодії,  чи просто обсохло каміння, як Діма на хлопчика назад перетворився. Не довго думаючи, Тимко повернув санчата назад додому, хай батьки Діми самі йому раду дають. А із Сашком вони іншим разом полетять у казково красиву країну Хорватію.

Учасник №46

В Українi знаходяться багато чудових мiст, таких як: Київ, Львiв, Одеса, Донецьк, Слов’янськ та Святогiрськ. Але менi б хотшлося розповiсти про два мiста мого рiдного Донбасу: Слов’янськ та Святогiрьк. А зараз я розповiм про подорож у СловЭянськ. Одного лiта я приехала в рiдне мiсто – Слов’янськ, ранiше тут була вiйна, але зараз тут все виправили i це все те ж мiсто, яке було ранiше. Слов’янськ – це мiсто Донецкоi областi. Тут знаходиться прекрасна церква, яка розтамована бiля солоного озера. Люди влётку туди приiжджають

заради лiкувальних грязей, а також купаються в теплому солоному озерi. Пам’ятник Тарасу Шевченку я пам’ятаю з дитинства. Вiн був встановлений в 1992 роцi на вулицi Шевченка, в честь 186 рiчницi з дня нарождення поста. Монумент зроблений з гранiту та залiзобетону.

В Слов’янську налiчуэться близько 29 памяток архiтектури лiсцевого значення, я дуже люблю це мiсто i чекаю моменту, коли знову туди поiду.

Неподалiк вiд Сло’вянську знаходиться мiсто Святогiрськ. До 1964 року вiн називався Банне, також Донецькоi областi. В Святогорiьку знаходиться свято Успенська Святогiрьска Лавра.

Вона розтамована на правому високому мiловому березi рiчки Сiверьский Донець. Крiм наземних будiвель э крейдянi печери. Там дуже гарно.

Якщо вам сподобалася мая розповiдь, то обов’язково вiдвiдайте цi мiста України.

Учасник №47

https://drive.google.com/open?id=0B12jlI18Y4v7a09qN3R0bVNIM090eG1mdWxKV3ZQclBVekh3

https://drive.google.com/open?id=0B12jlI18Y4v7R3hhX291d1VJYTBSX2xIQlhZSWhWYk9ac0pz

Учасник №48

https://drive.google.com/open?id=0B12jlI18Y4v7ckpmZi0wU2FMZ2prbEpxaEthX2hlTHgwbUlJ

Учасник №49

Подорож до слов’янської країни Польщі Польща — це Європа, а також і слов’янська країна, і  навряд чи з цим можна посперечатися. Це країна з цікавими традиціями, смачною кухнею та своєрідною культурою. Кіно, театри, музика та інші фестивалі, які проходять у Польщі – займають найважливіші місця у культурі цієї країни. Крім того, інфраструктура постійно вдосконалюється: будуються нові музеії, галереї та театри.

Сім’я і релігія займають головні позиції в житті поляків.

Практично всі польські традиції та звичаї тісно пов’язані з релігією. Головні релігійні події святкують дуже гарно й урочисто. Поляки вважають, що треба шанувати і дотримуватися всіх традицій і звичаїв. Найголовнішим святом в Польщі є Різдво. Ніч перед Різдвом – це день коли вся родина збирається за одним столом, прикрашають оселю та Різдвяну ялику. Також у Польщі є слов’янські традиції. Найвідомішими є “прощання” з Мажанною та Очепіни. Мажанна – це польське ім’я слов’янської богині яку пов’язують із зимою та зі смертю. Мета ритуалу: прогнати зиму й прискорити пробудження природи. Очепіни – це колоритні весільні забави. Спочатку цей ритуал був поширений у слов’ян, він символізує перетворення нареченої на заміжню жінку.

 Традиційна польська кухня мало чим відрізняється від української. Головною стравою є популярний суп “журек”. Журек, дуже схожий на білий борщ, він може поєднувати в собі різні види копчення та овочів.

Подають його обов’язково з вареним яйцем.

Коли ми з родиною подорожували Польщею, мені дуже сподобалась столиця Польщі – Варшава. У цьому місті неповторна архітектура, високі хмарочоси романтична набережна Вісли, численна кількість парків та затишна частина старовинного міста. Найцікавішим є те, що Варшава – єдине місто Польщі в якому є метрополітен. До того ж, у Варшаві немає жодного цирку, а кількість театрів перевищує число кінотеатрів.

На мою думку, це дуже гарна країна зі своїми цікавостями та різноманіттям.

Учасник №50

ПРО ДРАКОНА З КРАКОВА

  Напевно всі знають місто Краків і його знаменитого дракона, який охороняє цей замок. Але мало хто знає, що колись давним давно цей дракон і правду жив. Він жив у великій чорній печері. Вранці він ходив ловити рибу, вдень він обідав і відпочивав, ввечері ходив на прогулянку, повертався в печеру і лягав спати. У цьому лісі поруч з печерою жила відьма, у якій був чорний пречерний кіт на ім’я Рутік. Вона жила в хаті. Вона не любила дракона, за те, що він такий мирний і добродушний.

Одного разу в один день вона вирішила постежити за драконом. Вона сховалася в кущах біля печери і почала стежити за драконом. Тільки як раз до цього моменту дракон пішов за грибами.  Кот Рутік побачив це і хотів її попередити, але вона ніяк не відреагувала і відмахнулася від нього. Думаючи що дракон в печері, відьма сиділа в кущах годину, два і три, так і не дочекалася. Уже настав вечір і відьма задрімала, на той час дракон повернувся з повним кошиком грибів і зайшов до печери. Кот Рутік хотів розбудити відьму, але у нього це не вийшло. Коли відьма нарешті прокинулася, вона подумала, що дракона немає вдома і вони пішли додому. Не сьогодні так завтра повезет- сказала вона. Прокинувшись вранці, вони вийшли з будинку і побачили дракона. І у відьми дозрів план, вони побігла до печери дракона і засіла його чекати. Через кілька хвилин дракон повернувся, відьма як вистрибне, розмахнеться паличкою і дракон застиг на місці. Через багато років люди в лісі знайшли камінь дуже схожий на дракона і поставили його, як прикраса близько краківського замку. Але мало хто знає, що закляття втрачає свою силу вночі і ближче до ранку дракон оживає.  Потихеньку закляття втрачає свою силу. Хто знає, може бути коли- небуть дракон зовсім оживе і полетить.

Учасник №51

КАЗКА НА РЕАЛЬНИХ ПОДІЯХ 1240 РОКУ “ДРУГЕ ЖИТТЯ”

Дівчинка відкрила очі. Поруч метушилася її мати, збираючи речі.

– Мамо?

– Ти прокинулась? От і добре.Не сиди, вставай та допоможи мені зібрати речі!

– Що коїться? – Дівчинка підвелася, чекаючи відповіді.

– Лесю, будь ласка, почни збирати ті кляті речи! Швидко! – Леся подивилася на мати, але нічого не сказала і почала складати одяг.

– Ми їдемо? – Донька подивилася на маму.

– Лесю, ти вже доросла дівчинка, тож помовч і будь ласка, не забудь запхнути Марусю в цей кошик – вона протягла їй великий плетений кошик.

Зітхнувши, дівчина пішла мовчки виконувати наказ матері.

Вийшовши на двір, вона почула тихенький піск.

– От ти де! – Вигукнула дівчинка, витягуючи маленьке чорне кошеня з кущів калини.

– І як ти туди заліза? – Вона подивилася на Марусю. Жалібне “няв” було їй відповіддю.

– Дурненька… – Мала посадила кошеня в кошик, після чого обмотала його мотузкою. Повернувшись, Леся поставила кошик біля двері.

– Спіймала? От і добре. – Мати зібрала майже всі речі, окрім речей доньки.

– Твій одяг я не чіпала, тож дозбирай його сама, добре? А потім підемо до церкви.

– Добре мамо. – Вона почала складати його до кошика.

Після декількох хвилин вагання дівчинка запитала:

– Мамо, чому ми збираємо речі? Ми їдемо? Якщо так, то куди? І чому? І чому я дізналася про це тільки в день від’їзду? Та чому…

– Та помовч ти вже! Ох, Лесю, і чому ти така допитлива? Добре, я все тобі розповім.- Дівчинка сіла поруч.

– Та не зараз, а коли від’їдемо від хати! – вона підвелася, чекаючи доки підведеться її донька.

– Ну, довго мені ще чекати?

– Вже іду… – вийшовши з хати, вони попрямували до церкви.

     Коли вони ійшли, Леся вже не могла думати ні про що окрім того, що вони кудись їдуть. ” А далеко? Надовго? Куди? І навіщо? А ми повернемося, чи їдемо назавжди?”  Усе це кружляло  головою дівчини, не даючі спокою.

Виринувши з думок, Леся підняла голову і побачила, що вони стоять біля церкви.

Мати подивилася на неї і ахнула:

– Ти тільки подивись на себе! Як свиня дика! Уся в пилюці! І за що мені така донька?

– Та то все Маруся, я її з куста калини діставала! – обурилася вона.

– І це все через те дурнувате кошеня? Хай там як, а до церкви ти так не підеш. Залишишся тут, ясно? – з цими словами вона зайшла до церкви.

– І що я маю робити тут стільки часу? – Леся почала наспівувати знайому мелодію, а потім заспівала:

Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?

На версі Дуная три роти ту стоять:

Перва рота — турецька,

Друга рота — татарська,

Третя рота — волоська.

В турецькій ми роті шаблями шермують,

В татарській ми роті стрілками стріляють,

В волоській ми роті Штефан воєвода.

В Штефановій роті та дівонька плаче,

Та дівонька плаче, плачучи повіда:

«Альбо мене пойми, альбо мене лиши!»

А што ми речет Штефан воєвода.

«Красна дівонице, поймил бих тебе, дівонько,

Поймил бих тебе, неровная ми ес,

Лишил бих тебе, миленька ми єс.»

Што ми рекла дівонька? «Пусти мене, Штефане,

Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий,

А хто мене доплине, того я буду.»

Ніхто не доплинул красну дівоньку,

Доплинул дівоньку Штефан воєвода,

І взял дівоньку за білую ручку:

«Дівонько, душенько, миленька ми будеш».        –         Дівчина так поринула у спів, що не помітила як до неї підійшла її найкраща подруга – Марина.

– Гей, Лесю, а чого це ти тут стоїш співаеш?

– Та от, мати пішла до церкви на службу, а мене тут залишила, мовляв, я як свиня дика, уся в пилюці…

– Он воно як! То давай разом співати.

– А як нас почують? Що тоді робити? На мене мати скаржитися буде…

– Та нє, не буде. Ми тихо! – і заспівали знову. Через декілька хвилин вони почули суворий голос:

– Я тут, значить, молюся, а вона співає! – На них суворо дивилася мати Лесі. Поглянувши на доньку, вона додала – А ну, швидко додому! – Дівчина зітхнула, і кинувши погляд на Марину, поспіхом пішла геть.

    На порозі хати її зустрів тато.

– Тату! – Дівча підійшло ближче.

– О, моя дочка вже тут! Ну шо, як ти? Шо се робила? Допомогала матєрі по хозяйству?

– Та хіба від неї допомоги дочекаєшся? – Мати вже переступала поріг хати.

– І шо, се правда? – він опускає сердитий погляд на доньку, а вона лише дивитися на свій одяг.

– Яка в мене донька, се жах! – Говорить він та міцно її обіймає. – Речі зібрали? От добре, можна їхати.

– Тату, а куди?

– От коли поїдемо й побачиш! – Всміхнувся він до неї.Обурена, Леся зайшла до хати, як почула “няв”

– Господи, Марусю! Ти, мабуть, пити хочеш! Зараз я тобі принесу… – вскочивши, вона побігла за мискою.

– Ти диви, мається з тим кошеням як з дитиною, Їй-богу!

– От виросте і буде се дитя гарною матір’ю, от побачиш!

– Та яка з неї матір, вона навіть собі раду дати не може! –  Обурюється мати, на що батько лише знизав плечима.

                        **************

Леся сіла у віз. На коленях стояв кошик з Марусею, а попереду сиділи батьки. Все начебто добре, але…

– Мамо, ти обіцяла розповісти мені, куди ми їдемо!

– Справді? Ох, а я вже і забула.

– То куди ми прямуємо?

– Ти що, глуха? Сказала ж

Ти що, глуха? Сказала же, що забула! –    Дівчинка хотіла щось заперечити, та промовчала.”Нічого вона не забула” подумала вона й витягнулась на купі речей, що то їх мати позбирала. Через декілька хвилин вона вже спить, аж чути тільки шепіт:

– Гадаєш, вона зрозуміла куди ми їдемо? – Це, однозначно, голос тата.

– Та ти що! Вона розумна, тільки коли захоче. А до цього часу вона у стані ” млявої    корови” – А це, судячи з інтонації, мати.

– Та тю на тебе… Що ж ти за мать така, яка дочку коровою називає?

– То це я мати погана!? Ти, лоботряс безглуздий! А ну йди сюди! – Чується “хрям” а потім “ой!”.

– Жінко, та шо се ти робиш? Зараз мене без голови залишиш!

– Не бійся, вона в тебе міцна, з першого разу не відірвеш! – говорить мамо, стукаючи тапцем по долоні.

– Та годі, зараз дитину розбудиш!

– Та чого ти до неї так причепився? Спить вона, Їй-богу!

– Та добре, добре… – Він замовкає, а з ним і мати. Вони поринують у тишу, лише тихе ‘цок-цок’ копит й чути.

– Лесю, нумо, прокидайся! – Мати дотягується і зриває з неї простидрало, яким накрила її учора вночі.

– Ще трішки, ну будь ласка… – вона висмикує його з її рук.

– Так, а ну вставай! – повністю Леся прокинулася тільки після добрячого ляпаса від мами.

– Та встаю я, встаю… – вона почала розтирати місце, куди влучила долоня матері. Сівши, вона роздивилася  навколо. Усе здавалося таким знайомим! Це велике дерево, той кущ, хатинка, голос…

Голос! Леся упізнала його одразу.

– Тітка Оксана! – вискочив з воза, вона миттєво опинилася в обіймах тітки.

– Лесю, ти ба, я тебе навіть не впізнала, яка ти велика! Ну і скільки нам вже років?

– Десять! Завтра будемо святкувати одинадцять.

– Ти вже така велика! Нумо, пішли до хати. – Вона в тітки Оксани маленька й затишна. Є двір, що мало дуже сподобатися Марусі.

– Ну, як там, у Києві?

– Та як і було, нічого нового. – відповіла за дівчину мати.

– Прям нічого? А нам от, церкву нову побудували! Біля пагорба.

– А, то ми повз неї проїжджали! Гарна така.

– А чому мене не розбудили? Я теж хочу подивитися на церкву! – почала скиглити Леся.

– Ми з тобою обов’язково туди сходимо. – Промовила тітка, погладжуючи її по волоссю.

– Та ну ти що! Я її сюди привезла не щоб вона церкви роздивлялася, а щоб день народження з тобою святкувала!

– Ой, мамо!  Так от чому ви мені нічого не казали? Це подарунок? Дякую, дякую тобі!

– Та помовч ти вже, а то як Біс скачеш тут. – Промовила матір, але одною рукою пригорнула дитя до себе.

– Ну шо, я тут речі сі поразкладав, йдіть розбирайте.

– Павло! Господи, цеж скільки часу пройшло?

– Оксанка! Та й справді, багато.Ну, розповідай. Як се ти тут? Обходить вас тут нечисть усіляка? – Запитав татусь а потім перехрестився та тричі сплюнув.

– Та от, бачиш, Ікона Божої Матері   висить, вона мою хату від усілякої нечисті обороняє!

– Ну от і Слава Богу! Лесю, ну ж-бо, йди речі розклади, Марусю випусти.

– Добре. – Тягнучи кошик з кошеням, вона вийшла на двір.

– Ти диви, яка краса… – Огорожі в тітки Оксани не було, тож звідти були дуже добре видні пагорби з квітами, Дніпро а також невеликий ліс поруч з хатою.

” Няв”

– Господи Боже, вибачай! Увесь час про тебе забуваю – Сказала Леся, після чого посадила Марусю у високу траву.

– Диви не заблукай! – Дівчина засміялася, коли кішка вирішила спіймати метелика. Аж тут почула позаду:

– Леся, пішли, я тобі нашу церкву покажу. – Тітка Оксана сіла поруч, дивлячись на Марусю.

– А.. як же вона? – Дівчинка тицьнула на кошеня.

– А що з нею?

– Та ні, з нею все добре, але якщо вона кудись збіжить?

– Я їй поставила там тацю з молоком, яка нормальна кішка піде від неї? Тим більш, твої батьки будуть за нею слідкувати.

– Ну тоді добре. – Забігши до хати, Леся скрикнула:

– Мамо, тату! Ми з тіткою Оксаною ідемо до церкви!

– Тьфу ти, дивна дитина! – Каже мама – Щоб швидко повернулися!

– Не переймайся, ми повернемося к обіду. – Всміхається Оксана.

– Тоді можете йти, але дивится мені! – Вийшовши з хати, дівчинка попрямувала за тіткою, яка почала розповідати про їхню церкву.

– Побудували її зовсім не давно – у тисяча двісті тридцять восьмому році.

Присвячена вона Божої Матері.

– А звідки ти все це знаєш? – Поцікавилася мала.

– Звідки? Ну, кожного ранку я на протязі двох років ходжу до неї.

– А мене мати вчора до церкви не пустила. – Зітхнула Леся.

– Чому? – На обличчі Оксани був чітко визначен подив.

– Учора Марусю шукала, от і забруднила одяг. А вона на це: “як свиня дика” і залишила мене стояти.

– Тобі потрібно було перевдягтися. Ти ж знаєш, як твоя мама не любить брудний одяг! Тому і не займається скотарством – сама буде як свиня. Тільки домашня! – Вони обидві засміялися.

– А от і церква! – Дівча зітхнуло:

– Вона така… Велика!

– Так, дуже велика. Пішли?

– А можна спочатку її роздивитися?

– Так, звісно. – Церква мала великий купол з золотим шпилем зверху. Сама вона була білою, аж очі різала.

Постоявши ще хвилин двадцять, Оксана почала їти до хати.

– Почекайте. Можна зайти до неї?

– Твоя мати буде сваритися, як що ти спізнишся на обід. Ти ж цього не хочеш?

– Не хочу. Але мені потрібно зробити дещо важливе.

– Так? І що ж це таке важливе, щоб примушувати твою мати так довго чекати на нас?

– Я маю прочитати молитву. – Дівчинка подивилася в очі тітки.

– Господи Боже, і справді, що ти за дитина така? Добре, але в нас обмаль часу.

– Я швидко! – Запевнила її Леся. – Забігши до церкви вона ахнула: з середини вона здавалася більшою, ніж зовні. На іконах були зображені Бог, Божа Матір, ангели і святі, імен яких дівчина не знала.

” Швидше, не то мати буде сваритися”. Прочитавши молитву, дівчинка поспіхом вибігла з церкви. Тітка Оксана нервово стукала ногою.

– От ти де! Зробила все що хотіла? – Мала ствердно кивнула головою.

– От і добре, тепер швиденько до хати!

– І де це ви так довго були? Оксана, я ж тобі казала, щоб до обіду повернулися!

– Та то не вона винна, мамо. Це я молитву захотіла прочитати…

– Молитву? – Мати здивовано глянула на доньку. – Ну то благе діло, нічого страшного. А тепер швидко до столу!

     Після обіду Леся пішла шукати Марусю.

– Кіс-кіс! Киця, ти де? – Дівчинка почала хвилюватися – Маруся? Йди до мене! Ну ж-бо, де ти? – Кошеня ніде не було видно. – Мамо, тато, я не можу знайти Марусю! – Заридала вона, забігши до хати.

– Не можеш? Та ну заспокойся. Знайдемо ми твою кішку! – Тато похлопав дівчину по плечу.

Леся сіла на підлогу та заридала, поки мама з татом шукали Марусю.

Хвилин через десять мама підійшла до доньки та сказала:

– Слухай, вона напевно пішла прогулятися. Знайшла привід плакати! Ну, вставай. От так, хороша дівчинка. Пішли, дам тобі чогось смачного. – Вона повела її на кухню. Через декілька хвилин, Леся тільки шмигала носом і доїдала скибку хліба з медом.

– Дякую мамо, дуже смачно.

– От і добре. А тепер їди і по спи трохи.       

Лягаючи на койку, дівчинка молилася щоб з Марусею нічого не сталося.         ” Дурне кошеня. Яка нормальна кішка піде з хати, де є молоко? Хоч би з тобою все було добре…”‘. Вночі вона постійно крутилася, не в змозі заснути. Але десь біля світанку Леся поринула в чорну пустоту.

– Лесю, прокидайся! З днем народження тебе! – Оксана сіла поруч.

– Гм? – Дівчина відкрила одне око.

– Вставай вставай, на тебе вже всі чекають!

Солодко потягнувшись, вона встала та замерла на місці. Перед нею була найгарніша вишиванка, яку вона бачила. Сині, червоні, жовті та зелені везрунки переплелися в гарні квіти.

– Ой, яка краса! Це мені від вас?

– Це тобі від усіх нас. Перевдягайся та йди до столу! – Вона вийшла з кімнати. Вишиванка сіла як влита – так гарно виглядала. Вийшовши, дівчинка почула:

– Де ж ви її знайшли? Дякую вам, гарного дня! – Її тато зайшов до хати, тримаючи руки за спиною,запитав:

– Вгадай, шо се у ме… – аж тут голосне “няв” прервало його.

– Тю ти, весь сюрприз зіпсувала! Тримай, її знайшли учора. Майже якась собака не загризла! – Пригнувши просто до тата, Леся вихватила Марусю з його рук.

– Де ти була, моя хороша? Як добре що ти знайшлася…

– Що, Марусю знайшли? – Запитала мама.

– Так! – Мала запригала по кімнаті з кошеням на руках.

День майже не відрізнявся від інших, тільки мама приготувала смачну страву до обіду. Ввечері, попрощавшись з тіткою Оксаною, вони поїхали до дому.

– Мамо, тато, дякую вам! Це був найкращий день народження в моєму житті! – На той час Леся не знала, що говорить чисту правду.

– Хе, ми се такі раді, що тобі сподобався наш подарунок – Підморгнув тато.

– Так, згодна з татом. А тепер лягай поспи – приїдемо рано вранці.

– Добре мамо. – Вона позіхнула та лягла як можна зручніше. Через деякий час Леся вже спала.

– Господи Боже… – Мама перехрестилася.- Що тут сталося? Як добре що ми поїхали до Оксани! Бо як би ні… Гей, ти чого замовкнув? – Тато не відповів. Можливо, його приголомшило саме видовище: усюди уламки, а ті що вижили збирали тіла померлих людей. Всюди кров – видовище не з приємних.

– Господи, це яка ж я розумна! От, радій що дванадцять років тому мене вибрав, а не Любу! А то лежав би десь посеред цієї купи…

– Та помовч ти, дитину розбудиш. Не можна щоб вона все це побачила.

– Чому? – Пролунав голосок Лесі. – Що я не маю побачи… – Вона визирнула з-за татового плеча і побачила весь цей жах. – М…мамо… Що тут сталося?

– Як що!? Татари набігли! – Заволала якась бабця, намагаючись схопити Лесю за ногу.

– А ну пішла! – Гаркнула мама, підтягуючи доньку до себе.

– Всі загинули… – Завила вона та впала. Дівчина почала труситися. Поки вона раділа, людей, прямо тут – вбивали.

” А як же Марина!? ” – Подумала вона.

– Мамо, на треба до Марини!

– Навіщо? Поїхали скоріше додому!

– Ні, ми маємо упевнитися що вона жива!

– Не кричи! Тупе дівчисько! А як хто з монголів залишився, га!? – Почала кричати мама.

– Не кричи на неї! Ти ж бачиш, вона за подругу хвилюється! Ну шо, поїхали до неї. Але спочатку… – Він зліз з віза та підійшов до трупа монгола. Узявши шаблю він повернувся. Жінка округлила очі.

– Це тобі навіщо?

– А се правда, не голими ж руками від монгола відбиватися буду! От, буду цим вас захищати! – Він посміхнувся.      В хату Марини вони пішли всі. Було тихо, дуже

тихо. Аж тут на Лесю кинулась постать – та принялась душити її.

– Ти! Чому ти жива, твої батьки?! Чому твої, не мої?! Це ти винна! Я тебе вб’ю, чуєш!? Вб’ю… – Це була Марина. Сповзши на підлогу вона почала битися в істериці.

– Все, побачила? Тепер виходь!

– Але татку…

– Твій тато правий, Лесю. – Позаду них стояла бабуся Марини. Вона завжди добре ставилася до Лесі, тож не гнівалася на неї.

– Я буду з нею, а ви йдіть. – Вона підійшла до онуки і почала колисати її.

Дівчина швидко вийшла з хати. Коли виходили її батьки, вона побачила що мама плаче.

– Бідолашна дитина…  – Тато обняв її а потім позвав доньку. Так вони і стояли, як тато вигукнув:

– Ми їдемо. Цього разу на завжди. – Мати подивилася на нього.

– Не дивись на мене так, Олена! Ми не будемо жити тут. А якщо вони повернуться? Шо тоді? – Він суворо поглянув на доньку з дружиною.

– Татку, але куди ми поїдемо?

– Як куди? Будемо жити з тіткою Оксаною. Ти ж не проти?

– Ні! – Посміхнулася мала, а мати трішки усміхнулася.

Наступного ранку Леся вже стояла на порозі хати і всміхалася до тітки.

Кожного вечора Леся молилася Богу, щоб з її домівкою нічого не сталося. А кожного ранку прокидаючись, вона раділа що відкрила очі та дякувала батькам і Богу за друге життя.

Пам’ятки: 1240-1241 рік – набіг монголо-татаров на Русь. Київ був одним з найбільш постраждалих міст.

Учасник №52

Карпати… Таємничі велетні, що міцною стіною стоять між Україною та Румунією.

Як і будь-які гори – вони викликають різні  почуття в людей. У деяких страх, у деяких захват, а деякі просто застигають перед їх могутністю і величністю. Їх пики немов впираються у самісіньке блакитне небо. Немов пронизують хмари своїми гострими вершинами та у спрямовуються вгору.   Вони великі, непідкорні, ніхто не може перемогти їх. Так, люди живуть тут, поруч із ними, але їм не варто думати, ніби вони вже підкорили цих велетнів. О, ні! Які ж люди наївні! Варто їм лише перейти межу, Карпати прокинуться та відбросять їх, ніби мурах. Не варто людям забувати, що вони не пани тут, а лише гості, яким хазяїва цих місць у будь-який момент можуть  показати на вихід.

Але все ж ми зуміли домовитися з цими велетнями, і тепер серед гір де-не-де можна зустріти маленькі хатинки, де живуть ще менші люди. Села стоїять там, зовсім крихітні у порівнянні з оточуючими їх горами, пагорбами, лісами.

***

“При достатній рішучості будь-який ідіот може піднятися на цю гору, – зауважив Хол. – Але вся хитрість у тому, щоб спуститися назад живим” (Джон Кракауер) – цей вислів описує усю сутність будь-яких гор. І Карпат, звичайно ж. Будь-який дурень, може погратися у “короля гори”, але Карпати швиденько скинуть його назад. Проте не просто так вони такі непривітні. Глибоко в собі вони ховають скарби. І одни з цих скарбів – озера. Як коштовності, що випали з перевернутої шкатулки ховаються вони по всім Карпатам. Блакитна гладь води блищить на сонці,  дорогоцінне каміння, яке гори охороняють за своїм кам’яними стінами. Одине з цих коштовностей – озеро Синевир. Заховане високо в горах, воно манить до себе. Неможливо сказати, чому воно таке особливе, але кожен, хто хоч раз був там може сказати – там ти забуваєш про все. Водна гладь стирає все і залишає суцільний спокій. Місцем спокою воно стало й для Сині та Виру.

За легендою, у Карпатах жил Граф з донькою Синь, що була напрочуд вродлива, а кожен, хто дивився у її очі, що були синішими за небо, тонув у них. Якось граф взяв її з собою в гори, де вона зустрілася чи то з лісорубом, чи то з чабаном Виром. Ті іскри, що пробігли між ними у цей момент, люди називають коханням с першого погляду. Проте, це відчуття знайоме не всім. Батько Сині, дізнавшись про їх зустрічі заборонив дочці зустрічатися з юнаком та ганьбити свій рід, а Вира наказав вбити. Життя молодого хлопця, винного лише у коханні, обірвалося під кам’яною брилюю, яку скинули на нього графській слуги зі скелі. Дізнавшись про це, Синь прибігла до місця, де назавжди було похованне її кохання та почала плакати, обхопивши каміння руками. Вона плакала день та ніч, і проліла стільки сліз, що на цьому місці виникло озеро. Синь потонула. Граф, дізнавшись про смерть єдиної доньки –  помер. На честь закоханих озеро назвали Синевир. Тепер, воно ховається поміж суворих гір, виблискуючи на сонці дорогоцінним камінням. Це місце – прекрасна труна, останній притулок двух закоханих душ.

Блискучий алмаз, який охороняється могутньою кам’яною стіною Карпат, став  пам’ятником щирої любові.

Учасник №53

Це лише батьки думають, що коли ввечері вони закривають двері моєї кімнати, я у своєму теплому ліжечку швидко засинаю та міцно сплю. Насправді, я повільно закриваю очі та відправляюся до Країни мрій на великому Материку Снів. А переносить туди мене мій вірний друг – чарівний двоголовий дракончик на ім’я Дракоша.

Ми дуже любимо подорожувати разом. Маршрут, як завжди, обирає дракошка. Йому це робити легко, адже кожна голова дракончика цікавиться різними темами. Перша голова знає цікаві історичні факти, друга – покаже найцікавіші мальовничі місця та цікаві пам’ятки.

– Куди ми сьогодні вирушаємо, Дракоша?, – питаю я мого вірного друга та супутника.

– Марійко, а полетіли-ка до Македонії!, – закликає Дракоша.

– Чому саме туди?, – питаю його, знаючи, що обов’язково почую цікаву та вичерпну відповідь.

– Чи знаєш ти, що, – починає розповідь перша «історична» голова і робить паузу. Я вже згоряю від нетерпіння. А вона трохи згодом продовжує:

– Македонія – батьківщина святих Кирила та Мефодія. Тих самих, що створили

старослов’янську азбуку – кирилицю, яка лежить в основі усіх слов’янських мов.

Мені здається, що такого не може бути і я перепитую:

– Невже усіх-усіх?

– Так, усіх – української, російської, білоруської, болгарської, македонської та й інших.

А 24 травня – День Кирила та Мефодія – у Македонії святкують як державне свято.

Я вражена цим фактом та довго думати про це немає часу адже під крилами Дракошки я бачу велике озеро та монастирі на його берегах.

– Це Охридьске озеро, – попереджає моє питання друга голова Дракоши, – На його дні археологи до сих пір знаходять монетки часів Олександра Македонського. За природнім походженням таких озер в світі всього три: окрім Охридського, це Байкал та Танганьїка. Вода тут настільки чиста, що навіть ловиться форель. А ця рибка живе лише в дуже чистій воді. До речі, на берегах цього озера в місті Охрид Кирило та Мефодій і працювали над кирилицею…

Я вражена та зачарована Македонією та, здається, час повертатися. Розплющую очі та не можу зрозуміти – це була справжня подорож чи цікавий сон? Як би там не було, мальовнича та стародавня Македоніє, я обов’язково повернусь до тебе!

Учасник №54

ХОРВАТІЯ

Одного разу ми з батьками вирішили поїхати на відпочинок у Хорватію, також ми взяли бабусю. Я ніколи не чула про цю країну, тож думала, що все буде як зазвичай – море, пляж, і готель, але як тільки ми прилетіли, я побачила неймовірні ландшафти, які підкорили мене. 

Це була незабутня відпуска, хоч тому, що наш готель був росташований  на

острові, біля міста Пореч, і його можна було з легкістю обійти за годину. Тобто це було схоже на безлюдний острів і безперечно красиво. 

Коли ми вирішили все ж таки виїхати на  декілька годин і подивитися Пореч. Ми пішли у найкращий ресторан, по словам наших друзів , і там ми зустріли одного з найвідоміших рестораторів Гордона Рамзи. Так як мене безперечно цікавить цей бізнес, я завжди мріяла познайомитись з такими людьми, як він. Гордон виявився привітною і доброзичливою людиною, тому я вирішила познайомитися і поспілкуватися. Після години розмов, у мене було відчуття ніби я побувала у всіх його ресторанах і могла все відкривати власний. Гордон – це людина, яка надихає, тож було надзвичайно приємно з ним поговорити. 

Потім, решту відпустки ми насоходжувалися  цією прекрасною країною , яка справила на нас величезне враження. 

Отже, сказати , що мені сподобалося, не сказати нічого. Я була сповнена нових вражень і вдячна , що змогла познайомитися з такою людиною і насолодитися Хорватією у повній мірі. 

Учасник №55

ПЕТРИКІВСЬКИЙ РОЗПИС – ГОРДІСТЬ УКРАЇНИ!

Є така країна в світі, яка славиться своєю багатаю історією, різноманітними традиціями та ремеслами. Відома вона на весь світ своїм патріотизмом, щедрими людьми, смачною кухнею та різнобарвним одягом – вишиванками. Це країна з унікальними природними ресурсами – є гори, море, ліси та озера, родюча земля та лагідний клімат. Кажуть в легенді, що коли Бог роздавав землю народам, він віддав нашій країні – Україні – найкращу землю в світі!

   Я народилася українкою, живу в Україні та пишаюсь нею. Пишаюсь і захоплююсь її традиціями та ремеслами. Вже сім років я займаюся малюванням – Петриківським розписом.

   Зародився цей вид творчості в маленькому селі Петриківка в центрі України, де жили вільні козаки. Їх думки не мали негативу, в їх уяві народжувалися яскраві позитивні квіти, радісні побутові сцени з життя ставали частиною оздоблення вибілених стін хат-мазанок.  Спочатку розписом прикрашали піч-годувальницю і лише пізніше розписи перейшли на папір та на домашні речі. Точна дата виникнення Петриківського розпису невідома, але приблизно вісім століть нам відоме це мистецтво. Інструмент, яким малюють Петриківський розпис, має назву “кошачка”. “Кошачка” – це саморобний пензлик з котячої шерсті. При виготовленні таких пензликів жоден котик не постраждав.

   Майстри навчають різним прийомам та технікам малювання, де окрім “кошачки” використовують різні підручні засоби. Наприклад, під час малювання калини майстри вокористовують власні пальці. Калина вважається справжнью, якщо на малюнку є видбиток пальцю майстра. Фарби завжди використоиувалися натуральні пігменти: відвари трав, овочів та яєчний жовток.

   Петриківський розпис визнане як нематеріальне культурне надбання ЮНЕСКО, його використовували як символ Євробачення 2017, його відроджують та розпису навчають дітей та молодь. Наприклад, я вже шість років є резидентов Фестивалю писанок, маю багато перемог та грамот за работи, де я використовую саме Петриківську розпис.

  Петриківський розпис – приклад українського ремесла, яким ми пишаємося! Ми будемо передавати наше українське надбання з покоління в покоління, щоб наші нащадки знали нашу історію!

Учасник №56

СПРАВЖНІЙ ТОВАРИШ

Гастропюючи світом, я часто замислювався над метою моєї нескінченої

ґюдорожі. Іноді мені спадало на думку, що я хочу віднайти те єдине – моє

Місце, де я назавжди зможу лишитися. Іноді я сильно нудьгував і мені просто

хотілося знайти свою другу половинку Й прожити з нею відведені мені Богом

роки. Але всі ці довгі роки мета залишалася лише одна – знайти давно

втраченого, хоча насправді і невідомого мені, товариша. Добре, добре. Досить

про мої внутрішні переживання. Краще розповім вам трохи про себе.

Я – знаменитий на весь світ музикант-Духовик. У мене є десятки

мільйонів шанувальників, та навіть хто мене не знає, обов”язково чув мою

музику на радіо. Ви, напевно, подумали, що я хочу повихвапятися, але ці факти

допоможуть вам краще зрозуміти мене. А тепер перейдемо до моєї історії.

З самого дитинства я був закритою дитиною та не довіряв нікому. Лише

одні у мене були товариші – музичні інструменти. За це я дуже вдячний моїм

батькам, що свого часу віддали мене до музичної школи.

З кожним інструментом я ділився своїми емоціями, переживаннями, і він

мене розумів та підтримував. Але найкращого друга у мене не було, як не було

кому розповісти найпотаємніші свої секрети. Звичайно, я хотів його знайти

серед музичних інструментів, але ЖОДЄН з них не був настільки близький до мене.

Одного разу, проходячи повз великого концертного залу, я почув

незвичайний звук, такий близький, рідний мені. Я зробив багато спроб, шоб

туди потрапити, але всі вони були марні, і, на жаль, дізнатися більше про цей

інструмент також не вдалося. Проте я знав одне – це був духовий інструмент. Із

того… самого моменту я почав освоювати духові інструменти, шоб віднайти

його. З плином часу я освоїв багато з них: флейту, кларнет, гобой, саксофон,

фагот та багато-багато інших. Усі вони розуміли мене, але довіритися їм

повністю я не Міг. Шукаючи нові і нові інструменти, я почав давати концерти i

Досяг великого успіху у себе на батьківщині і почав гастролювати по світу, паралельно вiжшуковуючи свого жаданого товарища.

Після туру по Азії, так і не знайшовши його, я приїхав у рідне місто і

першим ділом пішов до кафе. Замовив каву зі шматочком тірамісу (так, не ви

одні його любите) i поринув у роздуми про своє буття. Десь за півгодини мене з

них вивела невідома мені до цього пісня на невідомій мені мові. Почувши ії

перші слова, мене пронизали дуже схожі почуття, що й тоді біля концертної

зали, і мене охопило приємне відчуття спокою. Озирнувшисв, я помітив

невелику сцену, на якій співали троє людей. Дізнавшись у офіціанта, що це гурт

з України і співають вони своєю рідною мовою, я пішов до них і почав

розпитувати про їхню країну, але найбільше мене цікавив їхній зв’язок з

музикою. Вони розповіли, що українці дуже співучий і музично обдарований

народ, й порадили відвідати Карпати ґ найкопоритніше місце в Україні.

Повернувшись додому, я негайно зібрав речі і поїхав до України.

Діставшись до Києва – столиці України – я З допомогою однієї ласкавої

Пані купив білети на потяг до Карпат. Прибувши туди? я мало не задихнувся від

цього неймовірно свіжого повітря, мене охопило почуття вдоволеності життям.

І на якусь мить це відчуття дало забути навіть про головну мету моєї, здавалося,

нескінченої подорожі.

Не знаю скільки часу я простояв просто дивлячись у небо та на ці величні

гори, що тяглися аж до небес, отямився ж я вже коли відчутно стемніпо: і лиш

подекуди маленькі віконця хатинок горіли яскравим світлом. І тоді я вирішив

піти до однієї з тих з хат, що так і вабили своїми вогниками, бо співаки з того

кафе розповіли, що українці дуже гостинний народ.

Стук-стук. І двері віднинилися, на порозі з”явився господар: чоловік років

сімдесяти 3 пишними вусами та у національному вбрані і запросив

переночувати. Перед сном мене гарно нагодували та розповіли про українські

традиції, обіцяючи завтра провести екскурсію.

Зранку мене вже: чекала вся родина господаря для проведення екскурсії. Я

все більше і більше дивувався доброті і щирості цих людей. Вони показали свій

побут, обряди і навіть влаштували Міні-виставу. Але виявляється, найцікавіше

чекало мене попереду. Дійшовши до гір, я почув той довгожданий звук мені

невдомого інструменту. Забувши про екскурсію“ я З усіх ніг кинувся угору,

прямуючи до нього. Я летів, ніби метелик, який робить свій перший політ та

вперше відчуває усю легкість, яка є в ньому. Я летів так швидко, що не помітив,

як опинився на вершині гори. Уявіть собі моє здивування, коли переді мною

виріс худорлявий чоловік, що тримав просто величезну трубу, яка й видавала ці.

омріяні мною звуки! Спочатку я завмер, але Підійшовши ближче, спромігся

вимбВити пише «Вау!» Отямившись Я запитава що це за інструмент і чи можуня

спробувати пограти. Чоловік ввічливо привітавшись, розказав, що інструмент

називається трембіта та показав, як грати. З першої секунди гри я зрозумів, що

ось те, що я так довго шукав; відчуваючи гармонію 3 природою, я нарешті

довірився трембіті, як нікому іншому. Тепер усе-усе, що було пов’язаио з нею,

стало пов’язаним і зі моїм. «Я знайшов свого справжнього друга!» – вигукнув я,

так як і тисячі українців знаходили і пов“язували своє життя з трембітою.

Учасник №57

Мій Киеве, який прекрасний ти!

Та серце крають вбогі й хворі люди,

Ідіти, ЩО зостались без батьків,

Чи завжди так на Україні буде?

Идучи дорогами цими палкими,

Що сяють зорями стозмінних магазинів,

В темні кути не завертаю я,

Бо дороге мені моє життя.

Я так люблю твої зелені схили

І запах ізод могутньою Дніпра,,

[, може, я 6 на краще тут життя змішала?

Ну, може, хтось, але тільки не я.

Чи ж маю я можливість щось змінити?

Як вилізти нам з бруду й безкьшьтур’я?

Як вилізти нам із покути,

Що рідна країна дала?

Скажу вам, що це не потрібно,

Нікому, хто всім заправляє,

Хіба то хвилює шодину,

Що щастя лиш з золота має?

Мій Києва, а може, ти і не КИЇВ!?

А може, ти весь світ зі всіма бідами от тут?

Я спадіваюся, що хтось усе це змінить.

Всі сподівшоться, а зміни в серцях живуть.

***

Все стоїть за спинами нашими,

І так само і за твоєю,

Я б засипала квітами, мамо,

Залила 6 я усе аквареллю,

Я б додала лиш тих кольорів,

Що живили б тебе шобов’ю,

Якби ж мапа я стільки слів,

Щоб позбавити тебе болю.

Мамо, рідна моя, пробач,

Що тобі я жалю завдавала,

І прошу: не сумуй, не плач,

Долю я свою пізнавала.

Так багато ми розумієм,

Коли те, що мали втрачаєм,

Я не хочу, ні я не хочу

Дочекатися того часу.

Я б хотіла сказати лиш те,

З-поміж тисячі слів та примар,

Що ти все, що у мене є,

Ти єдина у мене, одна.

Я ціную все, що ти дала

І усе, що для мене зробила,

Ну а як же, бо ти ж моя мама,

Ну а як же, бо я ж то дитина.

Так багато жінок є на світі,

Та не всі вони матері,

Я так вдячна, що можу жити.

І це все завдяки тобі.

Саме жити, а не існувати,

Можу жити, я можу кохати,

Можу бачити світ, відчувати.

Тинавчила мене цього, мати.

Життя є таким швидкоплинним.

Яка ж то, яке ж то ненастя!

Насолоджуємось хвилинним.

Зараз поруч ти – і це щастя.

***

Посміхнешся сонячним промінням,

Надія, віра, щастя – це любов.

Передається через покоління

Наш код, повторюється знов і знов.

І все, що ти робила, твої вміння

Даються легко тепер і мені.

Та головне – це зберегти сумління.

Я дякую, я дякую тобі,

Що ти підтримала мене, була

Ти поруч завше і допомагала.

Сказала: “гарно”, – хоч я не вірила,

Але ось ти ніколи не брехала.

Ми сядем за столом, уся родина.

Яке ж то щастя, що усі ми є!

Кожен у кожного, яка чудова днина!

Картина ця так серце мені гріє.

І ти знаєш, і ти розумієш,

Бо колись ти, бувало, й сама,

МИМОХЇДЬ поглянеш і скажеш:

“Що з тобою? Сама не своя”.

Ти все бачиш, ти бачиш мій шлях,

Що колись ти й сама ним ходила.

Все розписано вже по ролях,

Десь над нами, нас благословила

Та великая сила, що частка ‘1’1′

Іживе в материнській любові.

Не побачиш такого й у дивному сні,

Та почуєш у першому слові.

Мамо!

***

Твої страви найсмачніші,

А обійми найщиріші. ..

Знаю точно: є для чого

Мені в світі жити.

Твої руки ласкаво пригорнуть,

А слова заспокоюють душу,

Вирушаю в далеку путь,

Я не хочу, але я мушу.

Путь далека, як саме життя,

А ти й досі стоїш коло дверей,

Та дзвенить дзвони майбуття

І проноситься барви алей.

Де колись ми з тобою гуляли,

Де ще змалку мене доглядала,

І розмови там наші лунали…

Повернутись би! Все б я віддала!

Запах свіжого хліба із дому,

Який ти власноруч ти випікала.

Він манив, забирав в мене втому,

В нього душу свою ти вкладала.

Тихий вечір, поговоримо щиро.

Хто ж іще мене так зрозуміє?

Ти поясниш, посміхнешся мило,

Більш ніхто зробити так не зуміє.

Зробим чаю з м’яти, я без цукру.

Пам’ятаєш добре мої звички.

Ми збирали м’яту ту в садку,

Це були лише наші маленькі звички.

Мамо рідна, ні, я не забула,

Як вела мене стежиною до ЦЩОЛИ.

Все, здається, швидко промайнуло,

Та з душі не зітреться ніколи.

Так, ти знаєш, діти виростають,

Мабуть, уже і я таки не мала.

Йдуть години, враз і дні минають.

Та чому так, хто ж бо його зна.

Мамо, мамо, маю вирушати

Я у довгу-довгу путь життя.

Знаю: буду вічно пам’ятати

Все, що ти колись мені дала.

Учасник №58

НАКАЗ СТАРІЙШІН

Нема на світі більшого Добра ,

Ніж та земля, що матірїо нам стала,

Подарувала нам своє життя,

Хоч і сама у війнах потерпала.

Але ж не бійся, мати рідна,

МИ знов піднімемось З колін!

Бо ти для нас всіх необхідна !

За це тобі низький уклін

Я українка – горда цим з дитинства,

І кожен раз,як чую співи сопов’я,

Пригадую твої Міста й таїнства.

Про НИХ із гордістю розкажу я:

Столиця нашої країни –

Найкраще місто на землі

Щодня тут зупиняються Машини,

Пливуть по річці кораблі. ..

Мости, ЩО береги з“єднали,

[хвилі покотив Дніпро. ‘

Старійшини давно так наказали:

«Нехай в гармонії з людьми живе добро!»

Цвітуть у нас каштани запашні

І квітів розмаїття… Тут казково!

Тут ще у Київській Русі

Просипи люди тихо в Бога:

« Нехай, колись умілі руки
Тут створять кращеє життя!»

Нехай цвіте країна наша!

Бо маємо ми шанс, щоб в нас змінилось майбуття!

Учасник №59

ІВАН ФРАНКО

На мою думку, видатною особистістю слов’янського світу є класик української і

світової літератури Іван Якович Франко. Вся його творчість – це безцінний скарб. який

відкриває культуру, традиції та душу слов’янського світу.

Всі його художні твори, починаючи від талановитих книжок для дітей «Коли ще звірі

говорили», «Лис Микита», героїчного вірша «Каменярі», епічного роману «Захар Беркут» або

філософської поеми «Мойсей» це справжні шедеври слов’янської літератури.

Славетний український Каменяр – це поет, прозаїк, драматург, вчений. фольклорист,

історик. перекладач та громадсько-політичний діяч залишив у спадщину всім опов’янам.

творчий доробок писаний українською, польською. російською, німецькою. болгарською

мовами. Його мовленнєві здібності посприяли появи нових перекладів та нових творів для

всього слов’янського народу.

Сучасники називали Франка «Академією в одній особі». він володів 14 мовами. За

сорок років активного творчого житгя кожні два дні виходив новий твір письменника (вірш.

новела, повість, роман або монографія тощо). Таким чином, кожного року Франко видавав 5-

6 книжок, що вважається зараз, на мою думку, дуже кропіткою працею. що заслуговує

величезної поваги. Франко доповнював слов’янську культуру поезіями, які було покладено

на музику, тим самим радуючи вухо слухачів. Всі його твори мають глибинний зміст. У казці

«Фарбований Лис» засуджено хитрість та пристосовництво людини. В історичній повісті

«Захар Беркут» змальовано героїчну боротьбу українського народу проти монголо-

татароьких нападників. Вопелюбні слов’яни понад усе люблять рідну землю, готові

жертвувати заради ‘:ї порятунку навіть власним життям.

Тема народу, його минулого і майбутнього історичного призначення і місця серед

інших слов’янських народів – одна з провідних у творчості митця тем.

Як мені відомо, останні роки життя, Іван Франко був сильно перевтомлений, що

призвело до нервових розладів, хвороб. А перевтомпювався поет тому, що хотів зробити все

для цього світу, що було в його силах. Я вважаю, що це важливо, коли людина не просто

займається справою, яка Ті надихає, а ще й намагається при цьому змінювати на краще наш

світ, нашу культуру, нашу слов’янську культуру, яка може й зараз продовжувати

розвиватися далі. Але, на жаль, наш слов’янський світ має не багато людей, які готові., здатні

та мають змогу робити щось, що посіє зернину, яка згодом виросте у велике дерево, яке

приноситиме плоди у вигляді знань про слов’янський світ та його культуру.

На той час не всім була зрозуміла, особливо владі, глибина думки генія, але зараз ми

відчуваємо цінність цих творів, які змальовують історію слов’янських народів. Все житгя

Івана Франка це приклад служіння творчим ідеалам в ім’я свого народу. В останні роки. коли

в нього була паралізована права рука, від продовжував працювати і писав лівою рукою. В

тяжкі часи Першої світової війни він, на останні копійки, публікував свої твори, а сам втрачав

свідомість’ від голоду.

Влада на той час не любила і переслідувала людей які писали правду про тяжку долю

народу чим закликали боротись за свою свободу. два рази Івана Франка кидали за грати у

в’язницю, але наш український Прометей продовжував нести світло людям. Потім вже

Радянська влада приховувала правду про його творчість, применшуючи ії значення. Але, на

щастя, в сучасному слов’янському світі із щедрої Франковоі криниці черпають творчу

наснагу нові покоління письменників, живописців, композиторів та інших митців.

Учасник №60

ПІСНЯ НОЧІ.

Ніч свої ошатні крила

Над селищем слов’ян розкрила.

Чи то схотіла відпочити,

Чи від ясного сонця скрити

Маленька селище ] трави,

І квіти, й річку, і струмок.

Багато маю я думок.

Можпиво й справді захищала

Від сонця променів яскравих,

Що захотіли ще разок

Луги, і трави, і бузок

Хоча б побачити. Почути,

Які в слов’янів ходять чутки.

 Можливо! ніч просто втомилась

Кружляти в небі й опустилась

На землю, трохи відпочити.

 Можливо, просто їй набрИДло,

Дивитись з неба остогидпо,

Той фільм, що всі зовуть життям.

 Немов допитливе дитя,

Схотіла вона подивитись

Що там і як. А що робити,

Коли із неба все не видно?

Тому опустилась вона швидко

У селище те невелике.

Навколо солом’яні стріхи,

Паркани із гілок вербових,

У стайнях коні й корови.

Але на вулицях – нікого.

Куди усі зникають? Знову…

Ніхто не бігає, не робить,

Ніхто в ліс по гриби не ходить,

Ніхто-ніхто не риболовить

І пяльки-мотанки не робить.

Ніхто пісень вже не співає

І з друзями не розмовляє.

Вже пастухи вернули стадо.

Закінчились усі розваги.

Нема веселощів і шуму.

Ніхто вже із ведмедя шкури

На зиму не майструє шуби.

Не чути брязкання з ковапьні,

А вітер щепками в майстерні

Втомивоя бавитись й затих.

Не чутно хижаків лісних,

Що загарчять, як тільки-тіпьки

Мисливців з засідки помітять.

Ніхто вже не готує їсти.

Ніхто не планува від’їзди.

Ніхто не лагодить взуття.

Хіба оце і є життя?

Ні. Однозначно ні. Ніч знала

Яким життя удень бувало.

Цікаве, дивне, неповторне,

Активне, жваве, кольорове!

А у ночі усі лиш сплять..

Де справедливість Відшукать?

Не чула ніч, як цвіркуни

Свою мелодію вели.

Не бачила, як зірочки

На небі ясно мерехтіли,

Як трави з вітром танцювали,

Як мама доньку нописапа

Й ледь чутно пісеньку співала.

І пісня таломапу-малу

У серце ночі проникала.

І на душі так легко стало,

А на устах усмішка грала.

Все, що до цього думку мало

Новими барвами заграпо.

І зачароване ніч встапа,

Щоб до віконця підійти

Де мати доньку колисапа.

А жінка у білій сорочці

Волосся темне підв’язапа,

Аби воно не заважало.

І лиш вуста ‘Гґ казали,

Немов закляття, ті слова:

“- Спи янголятко, спи маля,

А завтра день новий прийде,

Нові завдання принесе.

І зробиш ти всеі що захочеш,

А зараз віддамося ночі..”

Учасник №61

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

Чому Ярослав

Мудрим назвався?

Бо він не нападав,

А сам захищався.

Багато читав,

Баґато знав.

Не вбиває.

І зовсім не крав.

Жив на Русі,

Любив батьківщину.

Мав синів,

Казав кожному сину:

“Як будеш кров чужу пропивати,

І твоя проллється

Втекти від кари

Нікому не вдається

Не треба нападати

Слід захищати

Не треба вбивати

Щоб своїх не ховати

Не треба кричати

Слід МУДро казати

Навіщо нам людям,

У очі мовчати.

І так сказати

Щоб усі пам’ятали.

Покоління навчати

Щоб вони не мовчали

Нехай у ворогів

Свої вороги будуть

Вони відбудують

Все те що зруйнують”

Мудрий Ярослав,

Бо любив дружити.

І правильно робив,

Щоб спокійно жити.

Помер Ярослав’

І слова ті забули.

Совісті голоса

Зовсім не чули.

Чуже забирали

Людей убивали

Повільно та певно

Дружбу втрачали,

Навіщо кричати

І навіщо брехати,

Як можна мовчанням

Всю правду сказати.

Мовчить він сьогодні,

А правду говорить:

«Як не будем ми разом душею холодні’

То хто нам щось зробить?

Що будем ми. браття, сьогодні робити,

Як совість озветься?»

Тому Ярослав

І Мудрим зоветься

Учасник №62

МОЄ ВІДКРИТТЯ ЧЕХІЇ В УКРАЇНІ

Мені уявилось цікавим розповісти не просто про традиції чеського

народу, а про традиції тих чехів які знайшли прихисток на землях України,

про збереження своїх традицій навіть на значній відстані від Батьківщини.

Я Дізналаоь, що у чеських поселеннях Одеської та Миколаївської областей

Мешкають близько півтисячі осіб. Переважно це землероби. Вже не одне

покоління минуло від появи тут перших чеських переселенців, і нові умови

життя, стали звичними для наших сучасників. Кустарне начиння давно

змінили промислові вироби, крій одягу став міським, утвердилася

двомовність. Попри це чехи не втратили етнічної своєрідності. Для їхніх

поселень і досі характерне планування вуличного типу. Будинки побілені,

деякі фасади пофарбовані в яскраві, переважно синьо-зепені, кольори. Житло

ділиться на три частини – хата, Сіни з кухнею і комора. У багатьох оселях і

досі збереглися саморобні різьблені меблі, уздовж стін – ослони.

У харчуванні чехів переважають борошняні й молочні страви, овочі.

Традиційно готують курячий бульйон (поливку), локшину (пудле). З напоїв

чехи віддають перевагу каві і, звичайно ж, пиву.

Національний костюм для мешканців чеських сіл не є характерним.

Виняток становлять лише головний убір та весільний одяг нареченої, що

збереглися в деяких родинах як реліквія. Обов*язковим атрибутом весільного

вбрання є біла квітка з блакитною стрічкою, прикріплена до одягу молодих 3

лівого боку. ‘

Окрім хліборобства чехи займаються хмелярством. У середині ХІХ ст.

чеські переселенці привезли з собою саджанці культурного хмелю, почалось

успішне розведення його сортів. Незабаром пивоварний промисел став

однією з найприбутковіших галузей.

Давайте візьмемо за взірець збереження національних традицій!

Учасник №63

НЕНЬКА – УКРАЇНА

Небокраи… Немов намисто,

Напивається новими кольорами:

Червоним, срібним, золотим.

 У нім – красується ошатне місто

З зеленими вогнями.

Неподалік від міста є село. 

Воно ще спати не лягає.

А сонце котиться вже за зело.

Жовтий килим вкрив весняне попе,

Колосся проростає мимоволі.

У гаї соловейко щебета,

Ісвою журливу пісню

Тихо горлиця співа.

У рідному садку росте калина

Вона є символ України.

Та кров, яку пропили вояки,

Закуті в вічні ланцюги.

Сива хмаринка зупинилася на мить

На обрії нашої неньки. .

Ти бачиш, недалеко зірка мерехтить?

То полягали козаченьки,

Вони не повернулися додому,

А залишилися на полі бою

І не втікали від проблем,

А зоставапися собою.

Учасник №64

НАРИС

ТАК АБО НІ…

Я знову прокинувся у своєму великому будинку, красивому котеджі, проте

самотній. На другому десятку дуже дивно дивитися в минуле. Стільки прожитих років,

стільки емоцій та пригод. Але де воно зараз? Мабуть, я застряг у вчорашньому дні. Хоч і

звучить дивно, і прийняти складно, але з роками розумієш, як це можливо. Я обережно

ступаю вперед, хоча насправді намагаюся знайти ліки від того жаху, що приносить

доросле житгя, і хочеться повернутися назад, у дитинство. Обростаю комплексами,

принципами, традиціями, хоча в дитинстві просто любив спостерігати за птахами,

мурахами. Таких, хто пам’ятає ці моменти залишилося небагато, а життя продовжує

ставити над нами експерименти. із кожним новим роком ми маскуємо все краще наші

дитячи страхи, боремося з перешкодами, додаємо найвищі вершини, живемо на

максимальній швидкості, хоча, як і раніше, боїмося темноти. А як хочеться перед сном

зробити ковток гарячого молока і щоб не вимикали світло, і щоб проспати урок та

подарувати свій перший незграбний віршик в пожмаканій записці дівчинці за сусідньою

партою до Восьмого березня.

Коли я вийшов із будинку, попрямував до поштової скриньки. Уже за звичкою

зазирнув до неї – і був здивований. Серед набридливих квитанцій та рекламних буклетів

лежав дивний лист, повністю білий, без марки та адреси. Я з цікавістю його розгорнув. Там

було лише три слова: “Наше місце. Андрій“. Моєму здивуванню не було меж. Невже це

той самий Андрій, з яким ми товаришували все дитинство?! Я “загубив“ його відразу після

того, як вступив до університету в іншій країні, а як повернувся, то втратив надію його

знайти. Серце вистрибувало з грудей. “Наше місце” – я знаю, де це. Прийшов додому,

швидко одягнувся і, не гаючи ані секунди, попрямував на зустріч.

Уже за годину я був там, де треба. Невеличкий пагорб поряд зі старою школою. У

центрі стояв дуб, а поряд – старенька лавка. Скільки себе пам’ятаю, стільки часу ми

проводили на цьому пагорбі. Виконували домашнє завдання, гралися, розмовляли…

Проте зараз лавка ще більше облізла, а дуб, схоже, вмер. Я присів на дошки, подивився

навкруги і згадав, за що ми полюбили це місце. Переді мною відкривався чудовий

краєвид: школа, парк, старий Дніпро. А тихо було, ніби в раю. Між дошками лавки я

знайшов ще один лист, цього разу він був довшим. Не сумніваючись, що він адресований

саме мені, я почав читати:

“Любий друже!

Бибач мені за те, що потурбував тебе і змусив прийти на наш пагорб, проте це важливо,і

зараз я хочу спитати: “Чи пам’ятаєш ти смак першого осіннього туману? Чи дивився на

небо так, щоб хотілося полетіти? Чи знайшов ти стільки сил, щоб потім було легко? Чи

залишив ти в житті своїм чіткий слід… Або ні?

Я знаю, про що ти мовчиш, коли заплющуєш очі. і думки чую твоі’, яких не озвучив.

Знаю, друже мій, ти вибачиш мені за те, що я не поряд. Колись ми дорогу ділили одну,

вину ділили на двох. Пам’ятаєш, як ми разом виплутувалися з проблем… Або ні?

Чи залишилось у душі те, що сакральне було для нас? Горить у серці вогонь чи давно згас?

Живеш ти одним днем або думаєш про майбутнє? Чи пам’ятаєш ти про те, що я просив

тебе залишитися таким, як е, коли життя розведе нас по різні боки, і дружбу в серці

зберегти? Про все пам’ятаєш чи ні? Може, для тебе усе це безглузда маячня? Або ні?

Єгоре, якщо ти читаєш це, то знай, що я вже, мабуть, помер від раку легенів. Проте моє

останнє прохання буде просте: не повторюй наших помилок, думай про майбутнє, цінуй

кожну хвилину, бо часу обмаль.

Твій вірний Андрійко”.

Декілька сліз покотилося по моєму обличчю. Я знову подивився навкруги:

засніжений парк, красиве небо й безмежний холоду душі…

Учасник №65

УКРАЇНСЬКА МОВА – У ДУШАХ НАРОДУ  (КАЗКА)

            Це було  давно. Одного разу, коли на планеті стало дуже-дуже багато людей, Бог вирішив поділити їх на народи і  кожному  дати мову. Для цього  він покликав  до себе найстаріших і наймудріших чоловіків, аби ті отримали Мову і навчили говорити свій народ.       І наказав Господь  любити і берегти  кожному рідну Святиню.

            Отримали Мову і мудреці з України. Їм дісталася найкраща, неповторна, мелодійна…   Вона була така ніжна, як краплинка роси; така мила, як пелюсточка троянди; така квітуча, як кущ калиновий; така глибока, як бездонне блакитне небо; така співуча, як пісня солов’я; така красива, як зоря світанкова.

            Довго думали мудреці: «Де ж нам заховати Мову, допоки навчимо свій народ говорити, аби ніхто її не зганьбив, не спотворив, не завдав їй болю і шкоди?».        І вирішили  вони відправити Мову високо в небо. Але там її почали розкльовувати птахи, а коли вона підіймалась ще вище – її обпікало палаюче сонце і Святині було дуже боляче.

            Тоді мудреці вирішили заховати її глибоко в морі. Але там її почали хапати  риби і вона стала  захлинатися.

            Спало їм на думку відвести Мову до темного лісу, щоб сховати в дрімучому царстві. Але  на Святиню  накинулись хижі звірі,  і вона стала тремтіти від стаху.

             Не здаються мудреці. Вирішили вони сховати Мову глибоко під землею. Але знову біда…  Коли почали закопувати, вона стала задихатися.

            Розгубилися мудреці. Що ж робити? Як зберегти мову? Як донести до народу? Як навчити говорити нею всі покоління?

            Ідуть вони битим шляхом, коли назустріч їм іде старий, сивий, із розумними очима, Кобзар.  І попросили його мудреці, аби той допоміг заховати Мову українську.

            Лагідна посмішка засяяла на обличчі Кобзаря. Пригорнув він Святиню до свого серця, засвітилися його очі бездонні любов’ю.      І заграв, і заспівав він пісень народних. І полинула Мова до людей, щоб подарувати радість спілкування. Вдихнули ті аромат чарівних квітів… і заговорили, заспівали від щастя. І почали складати вірші, думи, пісні про рідний край, про любов і страждання, дівочу красу, парубоцьку відвагу, про козака, який ішов на війну боронити свою землю, безмежні поля, степи і луки, про ліси і діброви, спів солов’я і кущ калини, про верби, що схилилися над ставом.

            Задоволені і щасливі мудреці  повернулися до Бога, щоб похвалитися,  що Українську Мову вони заховали у кожного глибоко в душі.

            Відтоді справжні українці свято бережуть у своєму серці рідну Мову, пишаються нею, шанують, як найбільший, найкоштовніший скарб, навчають прийдешні покоління говорити красиво, вільно й щиро.

             Такою Українська  Мова була, є і буде вічно – мелодійною і  невмирущою!